- Старлей… старший лейтенантСтоліцький. Я вас пам'ятаю.

- Було. Було і так колись. Погони, зірки, солдатська слава. Давно, давно тому, підчас війни. І все минуло. Зараз ти лежи, відпочивай. Пити не хочеш? Тоді спи

Поволі, в болях і судомах гарячки Артур приходив до тями.

В підземеллях не було ні дня, ні ночі, час ніби став на місці. Артур намагався запустити годинник з розбитим скельцем, але стрілки зупинялися через неповну пару годин. Він хотів рахувати краплі, що капали з труб, але ж ті летіли то швидше, то повільніше в залежності від тиску, що мінявся в магістралі.

Його господар з'являвся нерегулярно, часом зникаючи і залишаючи Артура на довгі періоди самотності. А в інші рази він міг спати в своєму барлозі так довго, що Артур починав боятися, а чи не вмер той часом.

Лампочка то пригасала, то розгорялася. Світ закінчувався на порозі залізних дверей.

- Ну, таваріщ старшина, покажіть, що там у нас, - пробудився жебрак. – Пора шви зняти, я тут антибіотик приніс. Тепер воно або ж пан, або ж пропав.

Артур ковтнув таблетки, що смерділи брудними руками безхатченка. Запив мутнуватою водою з заслуженої фляжки. Тяжко звалився на спину, в той час коли "товариш" взяв в руки проржавілі ножиці і почав, один за другим, підважувати і розрізати вузли на рані.

Постріл зарубцювався негарно: нерівним, поривчастим струпом, з якого виступали шматки ниток різного кольору, аби як поєднуючи краї вихідного отвору кулі. На ребрах налилися болючі цисти, в легені щось хрипіло…

Але ж він жив.

Це граничило з чудом, що в подібних умовах рана не почала гноїтися, а сам він не вмер.

У вузькому, тісному лігві безхатченка панували безлад і бруд. Під стінами висилися стоси газет та пляшок, на яких шкреблися миші. Колонії різнокольорової плісняви поволі вкривали пакунки з рештками недоїдених бутербродів і пінопластові коробочки від їжі навинос. В обрізаній пластиковій пляшці набирав сили компот з недопалків.

Пахло пропотілими, ніколи не праними сорочками, старою сечею і перетравленим спиртним.

Поволі Артур починав набирати сил. Спочатку зміг самостійно перевернутися набік, щоб сягнути по білий, емальований лікарняний нічний горщик, потім навіть не потребував допомоги, щоб натягти штани.

Лейтенант-безхатченко кормив його і поїв, міняв пов'язки. Артур намагався не дивитися, не думати, що він їсть і звідкіля взялися шматки їжі, які йому до рота вкладали брудними, сукуватими пальцями з нігтями мов чорні лінії.

Спочатку у нього в голові клубилися думки: про його фірми, банки, автомобіль… Про Серьожу, в долі якого він не був впевнений; про дочку, яку повинні були охороняти його люди. Але ж поступово все це затихло, поблякло, розпустилося, шматок за шматком, в горілці, яку йому по наперсткові вливали до горла.