Коли Артур вперше встав, у нього в голові закрутилося. Але ж він зміг не впасти, навіть зробив декілька тремтливих кроків і тяжко усівся на залізному табуреті.
- Як довго… Скільки я вже тут?
- Тиждень, два… місяць? Яка різниця,
- Для мене велика. – Артур нахилився по газету, що лежала на підлозі. Засичав від болю, але ж аркуші підняв, подивився на дату: дев'яносто другий рік. Зім'яв непотрібне сміття, кинув до кута. – Мені треба повертатися… Де я взагалі знаходжуся?
- В безпечному місці.
"Безпечне місце" було частиною теплового вузла, поєднаного плутаниною засмічених коридорів з покинутою станцією метро.
Артур поступово, метр за метром, досліджував забуте підземелля. Присвічуючи собі допотопним ліхтарем, він виходив на все більш довгі прогулянки, перескакуючи по укладених в воді тротуарних плитах, переправлявся через залиті водою відрізки тунелів метро. У нього не знаходилося відваги самому глибше заглибитися в коридори, хоча там повинен був знаходитися вихід на поверхню.
Він приходив на недобудовану станцію. Дивився на так ніколи і незавершені мозаїки на стінах, що представляли радісних, м'язистих робітників и рум'яних, веселих селянок. Сідав на порваних, порізаних сидіннях в проіржавілих вагонах, які колись давно скотили сюди люди, що працювали на славу давно вже неіснуючої Імперії.
Тільки через якийсь час він зорієнтувався що є насправді, зовсім насправді – сам.
Коли безхатченко в черговий раз пішов з їхнього спільного притулку, Артур почав поволі, методично обшукувати все приміщення. Кожен закуток, кожну дірку і щілину. Він перетряс всі коробки, заглянув під стоси газет…. Її не було. Її ніде не було.
- Де тиїї сховав? – процідив він крізь зуби, коли його господар повернувся з поверхні.
П'яничка подивився почервонілими, обведеними темними колами очами над стволом пістолета. Відклав набік пластикову сумку з зібраними залишками їжі і наполовину пустими пляшками з трунками.
- Вона тобі непотрібна. Вже ні.
Артур схопив його за горло, притиснув до стіни. Всунув "тетешку" під підборіддя бомжеві і відтягнув курок.