- Де вона?

Байдужість на обличчі того була вражаючою: ніяких емоцій, нуль страху. Він слабко посміхнувся до Артура, як дорослий, який дивиться на маля, яке закотило істерику.

- Вже ні. Тепер ти не мусиш того робити. Можеш, але не мусиш. Сам подивись. Послухай.

- Звідки… звідки знаєш?

Артур відсунувся, заточився.

Безхатченко повернувся до нього боком, почав витягувати з торби надкусані бутерброди, не до кінця очищені овочі, банку з відірваним відкриваючим шплінтом. Під кінець поставив на газету недопиту пляшку з горілкою, показав Артурові на сидіння.

- Сідайте, таваріщ сержант. Звідкіля що я знаю, га?

Вони їли мовчки, малими шматочками. Назовні мав панувати страшний мороз, їжа була холодною, навіть без сліду плісняви. Випили по ковтку горілки з горла, під кінець Артур обізвався:

- Звідки ти знаєш, що я можу, а що – ні? Для чого ти забрав у мене авторучку?

П'яничка знизав плечима, струснув кучмою волосся.

- Тут, на низу, кожен вільний. Тут ніщо не підписують, тут немає грошей, немає бізнесів. Кожен просто живе. Те, що підняв з землі, може придатися, а от авторучка – ні. Вам вона не потрібна,таваріщ сержант.

- Лейтенанте… товаришу лейтенанте… - Артур стиснув кулаки. Він не був в стані згадати, як того звуть. – Товаришу, віддайте мені мою авторучку. Я вам заплачу, їжі принесу… Сигарети, багато сигарет. Яких забажаєте.

В очах бомжа запалився вогник зацікавленості, але відразу ж згас. Він знову труснув головою.

- Нє-а. Непотрібне і шкідливе те, чого дають дуже багацько. Тільки стільки, щоб було. Ніколи про запас.

- Тоді виведи мене нагору, - постановив Артур.

- А ти того хочеш? Насправді бажаєш до того повернутися?

Той замислився. Вперше за безпам'ятні часи він був насправді сам, належав тільки собі… В пам'яті спливали спомини з минулого, до цього часу наче затуманені та побляклі, а тепер знову вони набирали кольорів. Все те, що він втратив, від чого відрікся, від чого відмовився заради нового, начебто кращого життя.