Той замислився. Гроші, це правда, іноді з'являлися самі по собі. Жінки були їх похідною… Люди? Ні, це теж ні, бо люди були всього лише інструментами. Слава? Впливи? Страх?

- Влада, - сказав він в кінці. – Мова йде виключно про владу. Про те, що можна, і що мусиш. І про ніщо інше.

Його господар поважно покивав головою.

- Я вам віддам її, таваріщ старшина, якщо ви насправді будете того бажати. Але спочатку покажу вам дещо… дещо важливе. Тільки не сьогодні, ще не сьогодні. Ви ще поки слабі.

☭

Коли вони вперше виходили на поверхню, Артур боявся по-справжньому.

У його страху не було ніякого конкретного обличчя. Йому не було страшно від того, що нагорі його можуть чекати люди з пістолетами; тим, що його непокоїло, була не фізична загроза. Просто йому було відомо, що йому колись доведеться випірнути з заспокоюючої глибини без-часу і забуття, що прийдеться стати очі в очі з дійсністю.

Безхатченко вивів його через підвали якогось покинутого комунального вузла біля Лубянки.

Зовні було до сліпоти світло; вже мусив лежати сніг. Вони почали дертися нагору скрижанілими сходами. Крізь дірки в рваних костюмних брюках тягло холодом, що спливав донизу від вибитого вікна.

Коли вони вийшли на вулицю, Артура вдарив в обличчя порив свіжого, морозного повітря. Його майже оглушив несподіваний шум та гуркіт машин, що мчалися по вулиці. Так він стояв якийсь час, безпорадно розглядаючись, нарешті рушив за провідником, який сунув руки до кишень і ішов краєчком тротуару в напрямку М'ясницької.

Артур глибше натягував на вуха стару шапку, намагаючись сховати голову в плечі Холод втискувався в кожну щілину одягу, безжалісно дмухаючи морозом крізь нещільні шви куртки, пробираючись навіть крізь дві сорочки. Ступні в зовсім невідповідних до погоди лакованих черевиках блискавично почали мерзнути, пальці відізвалися болем.

Вони зійшли до підземного переходу. Тут вже було значно тепліше, вентиляційні труби з найближчої станції метро дмухали теплим повітрям, яке несло з собою характерний запах покритого лаком дерева та окисленого залізного пилу.

- О, дивіться, Столик! А це хто? – захрипів жебрак, що стояв біля сходів, піднімаючи руку в привітальному жесті.

- Старшина, - представив його безхатченко. Рухом голови указав на вдягненого в три куртки колегу. – А он то Каліка.

І справді, ліва нога жебрака закінчувалася ще перед коліном. Щойно названий вищирився гнилими зубами, постукав костуром об куксу.

- Афган! Навіть нагороду дали, о! – витягнув він з кишені матову, пощерблену металічну бляшку. – Срібна медаль[56]!!! А жінка, сука, пішла єбатися з Васьком з другого поверху, сина забрала… Там ми нікому не були потрібні, тут так само, хе-хе. То що, вип'ємо разом?