Вони втрьох усілися на розкладеному картоні. Бомжі вдалися в жваву розмову, з якої Артур розумів,дай Боже, тільки друге, третє слово. Що правда, його російська мова була майже ідеальною, більшість людей вже не чула акценту, але деяких слів, які він чув зараз він ніяк не міг розшифрувати. Поки що довідався, що його безхатченка кличуть Столиком – це було вже щось.

Тепло сприяло лінощам, алкоголь отупляв. Люди перед ним пливли різнокольоровим струменем, який почав зливатися в однакову масу. Повіки зробились тяжкими, голова щомиті падала на груди…

- Пішли, таваріщ старшина! – стукнув його ліктем Столик.

Вони знову вийшли нагору, на дошкульний мороз. Люди, які йшли по вулиці, здавалося, не звертали на них уваги, наче не бачили двох згорблених обірванців, настільки сірих і ніяких… натомість Артур раптом зауважив, що подібних їм було повно.

Жебраки, безхатченки, клошари, діди і лахмітники сиділи в аркадах будинків, збивалися в купки біля виходів вентиляції, окупували входи до метро. В юрбі, що проливалася полуденною Москвою, вони виглядали ніби оточені бульбашкою самотності понурі островки, які дрейфують до тільки їм самим відомим цілей крізь океан щоденної біганини.

Всупереч видимості жоден з них не залишався нерухомим: вони постійно переміщалися, то піднімаючись, то присідаючи напочіпки, раз за разом переміщаючись туди, де тільки що повіяло рятівним теплом.

- Що ти там так задивився, Старшина?

- Ці люди… - просопів Артур хмаркою пари. – Як багато їх є?

- Кого?

- Нас. Вас. Таких як ти, тобто… е-е…

- Бомжів? Людей "без визначеного місця проживання"? – Столик розсміявся, потім розкашлявся. Відхаркнув, сплюнув на сніг червоною флегмою. – Блядь, знову озивається… Багато нас, таваріщ. Значно більше, ніж вважають.

Вони повернули в Нікольську, направляючись до станції метро "Площа Революції". Всі ті місця, галереї, ресторани, музеї.. Артур бував тут раніше багато разів, але зараз вони раптом видалися йому зовсім іншими, дивним способом недоступними, і одночасно новими, нібито він дивився на них вперше.

Раніше то були лише адреси, під якими можна було з кимось зустрітися і домовитися про справи. Зараз – зараз він почув непереможне бажання побачити все це знову, тільки вже з увагою, опануванням чогось нового, істинний голод знання. Він затримався, готовий звернути вбік, увійти в перші ліпші двері, за якими його чекали наука і культура…

- Ти куди це, Старшина?

Столик схопив його за руку, потягнув убік.