Звірі, а він був мисливцем.

Артур посміхнувся, сягаючи до кишені по пачечку заповнених вручну візитних карток.

☭

- …і ось кажу тобі, Серьожа: : як його святість собі клюкнув, то їм довелося за ним його посох носити! Він його просто згубив! У срачу забув, пів залу потім шукало.

- Серйозно?...

- Я ж серйозно кажу, зуб даю! О! – Артур зачепив нігтем великого пальця за праве верхнє ікло і клацнув. – Одну за одною вливав, як кулемет: та-та-та!

Сергій покрутив головою, відхилився на лавці і недовірливо просопів. Він не знав, чому йому важко повірити: словам Артура Вікторовича, чи, скоріше, взагалі тому, що він все оповідав.

- Шефе… - конфіденційно нахилився він. – А це правда, що дідусь… ну, що товариш президент… Борис Миколайович… ну, того?

Артур подивився на жест, коли зігнутим пальцем б'ють по шиї, поважно, і одночасно з тим смутно, покивав головою.

- Слабенько він тримається, Серьожка. Ой, слабенько, - зітхнув. – Це недобре, коли з батька народу за кордоном сміються. Знову побажають його відсунути… Ну, не дивуйся так. Вже нові оскарження йдуть, на початку травня висновок має бути в Думі.

- І що ж воно таке поробилось, Артуре Вікторовичу… Країна на колінах. Вважаєте, що буде краще?

- Майбутнє завжди краще, Сергій. Минуле не наше, сьогоденність ніяка. А у сусіда трава зеленіша… От, бля.

Сергій аж підскочив, інстинктивно потягся за пістолетом. В перший раз він почув, щоб шеф матюкнувся.

- Що таке, Артуре Вікторовичу?

- Дивись… дивись, кінь.

- Де?

Артур простяг палець і засміявся.

І дійсно, з вулички з другої сторони Патріарших ставків з'явилася жінка, яка їхала верхи.