- Тоді ведемо перемовини далі. Ми маємо час аж до ночі.
Згодилися на все.
Коли на стіл, в решті решт, потрапила остаточна версія контракту з продажу акцій, а він витяг з кишені авторучку і одну за одною почав підписувати сторінки, на обличчях фінів бачив непідробну вдячність.
То не було навіть полегшення, що тепер вони вже зможуть вийти Річ була не в тому, що добігло до кінця свято шлункового приниження. Вони не дивилися на нього з ненавистю за те, що він з ними зробив. Не мали жалю за те, що кожний з них мусив пройти, за рішення, які мусили прийняти.
Ні. Всі вони були йому щир, нестримно, безмежно вдячні.
- Стокгольмський синдром, - буркнув він, гасячи врешті світло і знімаючи з вішака плащ.
І ми не потребуємо західних розумників, щоб знати, що так воно і є.
- Так, так. Ми, слов'яни, є наймудрішим та найстаршим з народів Європи. Це тільки злий, заздрісний Захід десятиріччями фальшує нашу історію та нищить сліди буття, які налічують дві тисячі років.
Артур сів до ліфту, натиснув кнопку найнижчого рівня гаражу. Двері безшелесно закрилися. Він відчув, як кров утікає до мозку, а швидкий спуск викликає легкість у тілі.
Він згадав останню годину перемовин.
Фіни вже тоді додумалися. А він знав, що вони знають… І спеціально дивився їм просто в очі, всім собою поглинав виступаючий на чолах піт, ледь помітні гримасу колючого болю на обличчях. Терпіння, сховане під напрацьованими масками професійних переговірників.
І те, що сам тоді відчував. Наче в його сонячному сплетінні ліниво протягався великий червоний змій, що прокидався з глибокого сну, що торкався найглибше схованих нервів своїм хвостом, який сягав нижче, до низу живота, який приємно свербів наростаючим піднесенням.
Почуття повернулося. Він прикрив очі, ще міцніше затис нікельовану ручку біля дзеркала.
Він вийняв телефон з футляру, швидко переглянув контакти.