Я засміявся, збагнувши, що має на увазі Елліот: що скоро для таких, як я, у них не буде часу. Він зміряв мене поглядом, у якому я вловив деяку погорду.

— Але годині о шостій нас майже завжди можна застати вдома, і ми будемо раді вас бачити, — додав він милостиво, але з очевидним наміром нагадати мені, що я — всього-навсього письменник.

Проте й святий скривиться, коли йому допечуть.

— Неодмінно зв’яжіться із Сент-Олфердами, — порадив я. — Чув я, що вони хочуть продати свого Констебла — «Собор у Солсбері».

— Тим часом я не купую картин.

— Так, я знаю, але я подумав, чи не допоможете ви їм збути цю річ з рук.

Елліотові очі зблиснули крицею.

— Друже, англійці — великий народ але малювати олійними фарбами вони ніколи не вміли й ніколи не навчаться. Англійською школою я не цікавлюсь.

VII

VII

Весь наступний місяць я рідко бачився з Елліотом та його родичками. Вони в нього тішилися такою шаною. Він возив їх на суботу й неділю до одного славетного замку в Сассексі, а тода до ще славетнішого в Уїлтшірі. Водив їх до королівської ложі в Опері як гостей котроїсь із принцес Віндзорського дому. Возив на сніданки та обіди до сильних світу сього. Добув для Ізабелли запрошення на кілька балів. Сам приймав у «Кларіджі» цілий потік гостей, чиї імена виглядали вельми ефектно в завтрашніх газетах. Влаштовував вечері у Сайро і в ресторані «Посольський». Одне слово, він робив усе, що вважав за доречне, і в Ізабелли, не надто досвідченої в світському житті, аж голова трохи йшла обертом від розкошів та блиску, якими він її усолоджував. Елліот, звичайно, міг пишатися тим, що взяв на себе всі ці клопоти із чисто доброчинницьких поривань — аби розважити Ізабеллу, щоб вона забула про своє нещасливе кохання; але я мав ще підозру, що він неабияк радів нагоді зайвий раз показати сестрі, який він близький до світу славетних і вельможних людей. Приймати гостей він умів, робив це віртуозно й радів від щирого серця.

Мене він теж запрошував разів два, і вряди-годи о шостій вечора я заглядав у «Кларідж». Ізабеллу завжди оточували ставні молодики гвардійці в пишних мундирах або елегантні, але не так пишно вбрані, молоді люди з міністерства закордонних справ. Якось вона втекла від своїх кавалерів і відкликала мене вбік.

— Я маю до вас прохання, — сказала вона. — Пам’ятаєте, як ми з вами пили в аптеці содову з морозивом?

— Чудово пам’ятаю.

— Ви тоді були такі люб’язні, так допомогли мені. Прошу вас, допоможіть мені ще раз.

— Все, що в моїх силах.

— Мені треба поговорити з вами. Може, ми коли-небудь поснідаємо разом?