— Скажіть лишень коли.

— Десь у тихому місці.

— Що, коли ми поїдемо в Гемптон-Корт? Там і поснідаємо. Парк цієї пори року дуже гарний, і я вам покажу ліжко королеви Єлизавети.

Вона охоче погодилась, і ми домовилися про день зустрічі. Та коли той день настав, погода, сонячна й тепла доти, раптом зіпсувалась. На небо насунули хмари, замрячив дощ. Я зателефонував Ізабеллі й запитав, чи не воліє вона поснідати в містечку.

— Бо сьогодні в парку не посидиш і картини як слід не роздивишся, коли так темно.

— Я вже насиділася в парках, а від давніх майстрів у мене оскома на зубах. Але їдьмо.

— Чудово.

Я заїхав по неї, і ми вирушили. В Гемптон-Корті я знав один невеликий готель з непоганим рестораном, і ми поїхали прямо туди. Дорогою Ізабелла із властивою їй жвавістю щебетала про прийоми, де побувала, та про людей, з якими зазнайомилась. Її все тішило, але її зауваження про різних нових знайомців свідчили про те, що своїм гострим розумом та метким оком вона не пропускає жодної недоладності. Через негоду екскурсантів не було, і в ресторані ми були єдині відвідувачі. Цей готель славився простою англійською кухнею; нам подали смачнющої молодої баранини з горошком та молодою картоплею, потім — яблучного пирога з девонширськими вершками, та ще по кухлю світлого пива. Добрий вийшов сніданок. Коли ми попоїли, я запропонував Ізабеллі перейти до кімнати, де можна посидіти в зручних кріслах, попиваючи каву. Там було прохолодно, але в каміні лежало вугілля й скіпки на розпал, і я підніс до них сірника. Вогонь швидко розгорівся, і в кімнаті стало затишніше.

— Ось так, — мовив я. — А зараз кажіть, про що ви хотіли порозмовляти зі мною.

— Та про те саме, що й тоді, — засміялась вона. — Про Ларрі.

— Так я й думав.

— Ви знаєте, що ми з ним розірвали заручини?

— Так, Елліот казав мені.

— Мамі наче камінь із серця скотився, а дядечко радий-радесенький.

Вона повагалася мить, а тоді почала переповідати свою розмову з Ларрі, яку я вже спробував правдиво переказати читачам. Дехто може подивуватись, що Ізабелла забажала поділитися такими таємницями з людиною, яку знала так мало. Бачився я з нею разів десять, і то все при людях, коли не брати до уваги тієї єдиної розмови в аптеці. Та мене це не здивувало. По-перше, письменникові люди часто звіряють таке, чого нізащо б не звірили комусь іншому, — будь-який письменник це підтвердить. Хто зна, чим це пояснити. Може, прочитавши дві-три його книжки, вони проймаються відчуттям, що він — по-своєму найближча їм людина; або ж, давши волю уяві, вони бачать самих себе дійовими особами роману й ладні висповідатися йому так відверто, як сповідаються, на їхню думку, вигадані ним герої. А ще, я думаю, Ізабелла відчувала, що я симпатизую і Ларрі, і їй, що їхня молодість мене зворушує, а їхні страждання будять моє співчуття. Від Елліота годі було сподіватися співчуття — він не був схильний приділяти увагу якомусь юнакові, що зневажив таку виняткову нагоду проникнути у вищий світ. Не могла їй допомогти й мати. Місіс Бредлі мала здоровий глузд і тверді правила. Здоровий глузд підказував їй, що коли хочеш добитися успіху в житті, треба коритися житейським умовностям, а хто їм не кориться, не бажає чинити, як усі, — той ненадійна людина. А тверді правила утверджували її у вірі, що обов’язок чоловіка — працювати в такому ділі, де б він, приклавши енергію та винахідливість, міг нажити досить грошей, щоб утримувати дружину й дітей відповідно до вимог свого становища, дати синам освіту, яка дозволила б їм, дорісши, чесно заробляти на прожиття, а по смерті своїй лишити дружині належне забезпечення.