Ізабелла мала добру пам’ять, і в ній мовби закарбувалися численні перипетії довгої тієї розмови. Я мовчки вислухав її до кінця. Лише одного разу вона урвала свою розповідь, щоб запитати мене:

— Хто був Рейсдал?

— Рейсдал? Голландський художник, пейзажист. А що?

Його, виявляється, згадав Ларрі. Він сказав, нібито Рейсдал знайшов відповіді на свої питання, а коли вона спитала, хто це такий, просто віджартувався.

— Що, по-вашому, він хотів сказати?

Мені сяйнув здогад.

— А може, він сказав Рейсброк?

— Може, й так. А Рейсброк хто?

— Фламандський містик, жив у чотирнадцятому сторіччі.

— А-а, — розчаровано протягла вона.

Їй це ім’я нічого не промовляло. Але мені воно дещо прояснило. Це був мені перший знак, куди, в якому напрямку повернула хлопцева думка; і поки Ізабелла вела далі свою розповідь, я, хоч і слухав її так само уважно, якоюсь частинкою мозку обмірковував можливості, що таїлися за тією побіжною згадкою. Я не хотів надавати цьому надто великої ваги, бо Ларрі міг назвати ім’я Вчителя Екстазу лише для того, щоб підкріпити якусь думку; але, з другого боку, він міг вкласти в ці слова смисл, якого Ізабелла не вловила. Своєю відповіддю, що Рейсброк просто «один чоловік, з яким він не був знайомий у школі», він, очевидно, хотів збити її з сліду.

— І що ви про все це скажете? — запитала вона, довівши свою оповідь до кінця.

Я відповів не зразу.

— Пам’ятаєте, колись він сказав, що хоче просто байдикувати? Коли те, що він вам розповів, правда, то байдикуванням він називає якусь вельми напружену роботу.

— Я вірю, що так воно й є. Але невже ви не розумієте? Коли б він отак ревно заходився коло якоїсь практичної роботи, він би досі вже заробляв пристойні гроші.

— Дивний буває в людей склад розуму. От, наприклад, є злочинці, що сто потів проллють, готуючи злочин, за який попадуть до в’язниці, а ледве вийдуть на волю, знов починають усе спочатку й знов опиняються у в’язниці. Якби вони вклали стільки праці, вигадки, енергії, терпіння в те чи інше чесне діло, добилися б вони достатку, посіли б високі посади. Але такі вже вони є, і квит. Їм подобається коїти злочини.

— Бідолашний Ларрі, — засміялась вона. — Чи не хочете ви сказати, ніби він вивчає давньогрецьку, аби влаштувати пограбування банку?

Я теж засміявся.

— Звісно, ні. Просто я хочу переконати вас; є люди, одержимі таким нездоланним бажанням робити щось певне, що вони нічого не можуть вдіяти з собою. Вони ладні пожертвувати чим завгодно, аби задовольнити це своє бажання.

— І навіть людьми, що їх люблять?