— Мати й дядечко Елліот схвалюють те, що я зробила. А ви?

— Дорогенька, яке це має для вас значення? Я ж для вас стороння людина.

— Ви об’єктивний спостерігач для мене, — сказала вона з милою усмішкою. — Хотіла б я, щоб і ви мене похвалили. Адже і ви вважаєте, що я правильно вчинила?

— Я вважаю, що ви вчинили правильно для себе, — відповів я, майже впевнений, що вона не вловить маленької різниці між своїми словами і моїми.

— Тоді чого мене гризе гризота?

— А таки гризе?

Все ще усміхаючись, але тепер уже невесело, вона кивнула головою.

— Я знаю: я появила простісінький здоровий глузд, а більш нічого. Знаю, кожна розумна людина погодиться, що інакше я вчинити не могла. Хоч з якого практичного погляду подивися — з погляду життєвої мудрості, чи пристойності, чи загальноприйнятих понять про те, що добре й що погане, — я зробила те, що повинна була зробити. І все-таки в глибині душі ворушиться щось тривожне, все здається: от коли б я була краща, шляхетніша, не така егоїстична, я б пішла заміж за Ларрі й жила б його життям. Якби я по-справжньому його любила, без нього мені й світ був би немилий.

— Можна й навпаки все обернути: якби він вас любив по-справжньому, то без вагань уволив би вашу волю.

— Я казала собі й так. Але це не допомагає. Напевне, самопожертва більш притаманна жінкам, ніж чоловікам. — Вона усміхнулась. — Ну, знаєте, Руф із голубиним серцем і таке інше.

— То й зважтеся.

Досі ми розмовляли легким тоном, от ніби гомоніли про спільних знайомців, чиї справи не дуже нас зачіпають, і, навіть переповідаючи мені свою розмову з Ларрі, Ізабелла приправляла розповідь веселим, безжурним гумором, неначе не хотіла, щоб я серйозно ставився до її слів. Але тепер вона сполотніла.

— Я боюсь.

На хвилину запала мовчанка. Поза спиною мені пробіг холодок, так буває щоразу, коли опинишся перед глибоким і щирим людським почуттям. Це грізна сила, що викликає побожний трепет.

— Ви його дуже любите? — спитав я нарешті.

— Не знаю. Коли я з ним, то роблюсь нетерпляча. Дратуюсь. А розійдемось — пориваюся до нього.

І знов ми помовкли. Я не знав, що сказати. В маленькій кімнаті, де ми сиділи, було напівтемно від густих мереживних фіранок. На стінах, обклеєних жовтавими, «під мармур», шпалерами, висіли старі гравюри, що зображали полювання й кінні перегони. І вся кімната з її меблями червоного дерева, потертими шкіряними кріслами й затхлим духом нагадувала кав’ярню з Діккенсового роману. Я підворушив вогонь і підкинув ще вугілля. Раптом Ізабелла заговорила знов.

— Розумієте, я думала, коли все поставлю на карту, він здасться. Я ж знала, що він слабкий.