— О, так.

— Це щось більше за просте себелюбство?

— Хтозна, — усміхнувся я.

— А яка може бути з того користь, що Ларрі вивчає мертві мови?

— Деяким людям притаманна безкорислива жага до знань. Нічого ганебного в цьому немає.

— А до чого ті знання, коли не збираєшся їх застосовувати?

— Він, може, й збирається. Може, знання самі собою стануть йому достатньою винагородою, от як для художника достатня винагорода те, що він створив твір мистецтва. А може, це тільки крок на шляху до чогось подальшого.

— Якщо йому потрібні були знання, чому він не вступив до університету, коли повернувся з війни? Це йому радили і доктор Нелсон, і мама.

— Я розмовляв з ним про це в Чикаго. Йому не потрібен диплом. Мені здається, він уже тоді мав досить чітке уявлення про те, що йому треба, і розумів, що університет йому того не дасть. Бачите, в царині науки є не тільки вовки, що тримаються зграєю, бувають і самітні вовки. І Ларрі, здається мені, з тих, хто здатен простувати лише своїм, самітним шляхом.

— Пригадую, якось я запитала його, чи не хотів би він стати письменником. Він засміявся і сказав, що йому немає про що писати.

— Буває, люди пояснюють, чому вони не пишуть, і називають різні причини, але ця — найменш переконлива, — сказав я, усміхаючись.

Ізабелла роздратовано відмахнулась від мене. В цю хвилину і найневинніший жарт видавався їй недоречним.

— Не розумію, ніяк не зрозумію, чому він став отакий. До війни був як усі. Ви, може, й не повірите, але з нього дуже добрий тенісист, і в гольф він непогано грає. Робив геть усе, що й всі ми. Був собі хлопець як хлопець, і всяк сказав би, що з нього виросте цілком нормальний мужчина. Ви ж як-не-як письменник. Ви повинні знати, чим це пояснити.

— Хто я такий, щоб пояснити безконечну складність людської природи?

— Тому я й хотіла з вами поговорити сьогодні, — сказала вона, не слухаючи мене.

— Вам тяжко?

— Ні, це не те слово. Коли Ларрі немає поруч, все начебто о гаразд. А от коли ми разом, я почуваюся такою слабкою. Щось наче здавлює, наче я заклякла вся, як ото буває після верхової прогулянки, коли перед тим довго не сідала на коня; не не біль, це можна терпіти, але відчуваєш весь час. Та я це переборю. Тільки так прикро, що Ларрі пускає своє життя ні на що.

— А може, не так уже й ні на що. Він вирушив у довгу, важку дорогу, але наприкінці, можливо, він знайде те, що шукає.

— Що ж він шукає?

— А ви не здогадались? Як на мене, то його слова досить ясно вказують на мету його пошуків — на бога.