— На бога! — вигукнула вона. Це був вигук подиву та недовіри. Ми обоє мимоволі засміялись — так кумедно прозвучало те саме слово, повторене в зовсім іншому значенні. Але Ізабелла враз знову споважніла, і мені навіть здалося, ніби вона трохи злякалась.

— Але з чого ви робите такий висновок?

— Це не висновок, а лише припущення. Але ж ви просили мене сказати, що я про це думаю як письменник. На жаль, ви не знаєте, яке саме потрясіння, пережите на війні, так сильно вплинуло на Ларрі. Напевне, то був несподіваний удар, до якого він не був готовий. Тож мені й здається, що та подія, хоч би яка вона була, дала йому гостре почування скороминущості життя і породила болісне бажання допевнитися, чи є все-таки воздаяння за всі гріхи й страждання світу.

Я бачив, що Ізабеллі такий поворот розмови не сподобався. Вона відчула, що ґрунт вислизає в неї з-під ніг.

— Надто вже моторошно це звучить. Світ треба приймати таким, яким він є. Якщо вже ми живемо, треба брати від життя все, що можна взяти.

— Може, й ваша правда.

— Я просто звичайнісінька, нормальна дівчина й не видаю себе за щось інше. Я хочу жити собі на втіху.

— Схоже, що у вас цілковита несумісність характерів. І добре, що ви переконалися в цьому ще до одруження.

— Я хочу вийти заміж, і мати дітей, і жити…

— …в тій суспільній сфері, де милостивому провидінню заманулося вас поселити, — доказав я за неї, усміхаючись.

— А що в цьому поганого? Дуже приємна сфера, я нею цілком задоволена.

— Ви з Ларрі — мов двоє друзів, що хочуть разом провести відпустку, тільки один бажає штурмувати крижані вершини Гренландії, а другому хочеться ловити рибу на коралових островах біля берегів Індії. Зрозуміло, що разом вони не зварять юшки.

— На крижаних вершинах Гренландії я хоч могла б добути собі котикову шубку, а от на коралових островах біля берегів Індії навряд чи наловиш риби.

— Це ще невідомо.

— Чому ви так кажете? — запитала Ізабелла, трохи насупившись. — Ви весь час немовби щось недоговорюєте. Так, я розумію, чільну роль тут граю не я, а Ларрі. Він ідеаліст, він мрійник, і хай навіть не збудеться його прекрасна мрія, честь йому і хвала, що він ту мрію вимріював. А моя роль — практичної, зажерливої здирниці. Здоровий глузд не викликає особливої симпатії, чи не так? Але ви забуваєте, що платити за все довелося б мені. Ларрі мчав би вперед, здіймаючи куряву слави, а мені лишалося б плентати за ним та зводити кінці з кінцями. А я хочу жити.

— Я про це аж ніяк не забуваю. Колись давно, ще замолоду, я знав одного чоловіка, лікаря, до того ж непоганого, та практикувати він не хотів. Роками просиджував у бібліотеці Британського музею і раз у раз, через тривалі проміжки часу, створював величезну книгу, чи то псевдонаукову, чи то псевдофілософську, якої ніхто не читав і яку він мусив видавати своїм коштом. Усього він встиг написати таких фоліантів чотири чи п’ять. У нього був син, той мріяв служити в армії, але на навчання в Сандгерсті не було грошей, і він пішов рядовим. Його вбило на війні. Була в нього й дочка, дуже гарненька, я трохи залицявся до неї. Та пішла на сцену, але таланту їй бракувало, тож вона все їздила по провінції в складі другорядних труп, на дрібних ролях за мізерну платню. Його дружина з року в рік гнула спину на тяжкій, нескінченній роботі, згубила здоров’я, і дівчина мусила повернутися додому, щоб доглядати матір і перебрати на себе всю ту вбивчу цілоденну роботу, на яку мати вже не мала сил. Скалічені, змарновані долі, а заради чого — невідомо. Так, зійти з уторованого шляху — це та сама лотерея. Багато званих, та мало обраних.