— Ви так делікатно це висловили — делікатніше й не скажеш.

— Моя кімната була далеченько від маминої та дядечка Елліота, і я не боялася, що вони почують. А вже з Америки, думалось мені, напишу, що жду дитину. Тоді він муситиме приїхати й одружитися зі мною, а вже коли він буде коло мене вдома, там я зумію втримати його, тим більше, що мама нездужає. «Яка ж я була дурна, що досі не додумалась, — казала я сама собі подумки. — Отак воно і владнається». Коли кінчилась музика, я завмерла в його обіймах, а тоді сказала, що вже пізно, а поїзд наш вирушає завтра опівдні, тож пора вже їхати додому. Ми взяли таксі. Я пригорнулася до нього, а він обняв мене й став цілувати. Він цілував і цілував мене… це був просто рай. Наче й хвилини не минуло, як ми вже були вдома. Ларрі заплатив таксистові.

— Піду пішки додому, — сказав він.

Таксі поїхало геть, я обвила йому руками шию і сказала:

— Зайди, вип’ємо на прощання.

— Гаразд, коли твоя воля, — погодився він.

Він подзвонив, двері відчинилися. Ввійшовши, він увімкнув світло. Я подивилася йому в вічі. Вони були такі чесні, довірливі, такі… такі невинні, й мені так стало ясно, що в нього й остілечки нема підозри, що я йому готую пастку, і я відчула, що не можу зробити йому таку підлість. Це було все одно, що забрати в дитини цукерку. Знаєте, що я зробила? Я сказала: «Ох, мабуть, краще не треба. Мама сьогодні була не зовсім здорова, може, вона заснула, то я боюсь, щоб не розбудити її. На добраніч». Дозволила йому ще раз мене поцілувати й виштовхала його за двері. Тим усе й закінчилось.

— І ви шкодуєте?

— Не шкодую, але й не радію. Я просто не могла інакше. От ніби не я те зробила. Ніби хтось інший діяв за мене. — Ізабелла осміхнулась. — Моє краще «я» — чи не так ви б сказали?

— Це ж ви сказали.

— Тоді нехай моє краще «я» і розплачується. Може, надалі обачніше буде.

На цьому, власне, наша розмова й скінчилась. Може, Ізабеллі стало трохи легше на душі від того, що вона висповідалася комусь, нічого не потаївши, але ото було й всього, чим я міг їй допомогти. Відчуваючи, що не справдив її сподівань, я спробував сказати їй ще бодай слово розради.

— Знаєте, — мовив я, — коли любиш когось і все йде навсупереч тобі, то жахливо страждаєш і здається, що цього вже не пережити. Але море — великий зцілитель, і ви самі в цьому скоро переконаєтесь.

— Що ви цим хочете сказати? — усміхнулась вона.

— А ось що: любов не терпить хитавиці, вона слабне від мандрів по морю. Коли між вами й Ларрі проляже Атлантичний океан, ви здивуєтесь, як мало зосталося від того болю, що доти здавався нестерпним.