— Що ж було далі? — спитав я.

— Свої книжки й одяг я спакував у дві валізи і здав на зберігання в «Амерікен експрес». Тоді поклав у валізку костюм для переміни, трохи білизни й подався в дорогу. У мого вчителя грецької мови сестра була замужем за управителем однієї шахти в Лансі, й він дав мені до нього листа. Ви знаєте Ланс?

— Ні.

— Це на півночі Франції, недалеко від бельгійського кордону. Там я переночував у привокзальному готелі, а наступного дня робітничим поїздом дістався до місця, де була шахта. Ви бували коли в шахтарському селищі?

— Тільки в Англії.

— А шахтарські селища, мабуть, скрізь схожі. Шахта, будинок управителя і ряди двоповерхових будиночків, однакові-однаковісінькі — така одноманітність, що дивитися тоскно. А ще потворна, недавно збудована церква й кілька шинків. Приїхав я туди в похмурий, холодний день, сіявся дрібний дощ. Знайшов контору й подав управителеві листа. Він був маленький, ситенький, червонощокий чоловічок — видно було, що любить попоїсти. У них бракувало робочих рук, багато шахтарів загинуло на війні, то набрали на роботу поляків, двісті чи триста душ. Управитель запитав мене про те-се, скривився, коли почув, що я американець, — може, це йому здалося підозрілим, але його швагер дав про мене добрий відгук, ну й, так чи так, він мене охоче зарахував. Хотів був дати мені роботу на поверхні, але я сказав, що хочу працювати під землею. Він застеріг, що з незвички тяжко буде, але я сказав: дарма, і він поставив мене помічником вибійника. Власне, то була робота для хлопчаків, але й хлопчаків не вистачало. Він був славний чоловічок, поцікавився, чи я став уже на постій, а коли почув, що ні, написав мені на папірці адресу однієї жінки, яка напевне здасть мені ліжко. Шахтарська вдова, чоловік загинув, обидва сини працюють на шахті.

Взяв я свою валізку й пішов. Знайшов той будиночок. Двері відчинила висока змарніла, вже сивувата жінка з великими темними очима. Вона мала правильні риси обличчя; замолоду, мабуть, була вродлива. Дарма що така худюща, вона й на ту пору могла б подобатись, шкода тільки, бракувало двох передніх зубів. Вона сказала, що окремої кімнати в неї нема, але є кімната з двома ліжками: одне наймає поляк, а друге вільне. Нагорі в одній кімнаті живуть її сини, а в другій — вона сама. Вона мені показала кімнату внизу; колись це, певне, була вітальня. Я волів би найняти окрему кімнату, але подумав, що не слід вередувати, та й дощ зарядив, а я встиг намокнути. Не хотілося ще ходити, щоб стати, як хлющ, і я сказав, що це мене влаштовує, і лишився в неї. За вітальню в них тепер була кухня, там стояло навіть два розхитаних крісла. У дворі була повітка на вугілля, вона ж і лазня. Обидва сини й поляк брали їсти з собою на роботу, а мені вона запропонувала пообідати разом з нею опівдні. Потім я сидів у кухні й курив, а господиня порала свою роботу й розказувала про себе та свою родину. Закінчилася зміна, і перший прийшов поляк, а скоро за ним і брати. Поляк мовчки кивнув мені головою, коли господиня сказала, що я житиму з ним в одній кімнаті, зняв з полички каміна величезного чайника й пішов митися в повітку. Обидва хлопці були високі, вродливі, це видно було навіть крізь бруд на обличчях, і поставилися до мене приязно. Їх розсмішило те, що я американець. Одному було дев’ятнадцять років, через кілька місяців іти на військову службу, другому — вісімнадцять.