Діждавшись, коли повернеться поляк, хлопці й собі пішли змити з себе бруд. Поляк мав одне з тих нелегких для вимови польських прізвищ, і всі звали його просто Кості. Він був здоровило, дюймів на три вищий за мене, і статури атлетичної. Обличчя в нього було бліде, м’ясисте, ніс картоплиною і широкий рот. Очі голубі й наче підмальовані, бо в нього ніяк не виходило відмити брови та вії від вугільного пилу. Через ті чорні вії очі вражали якоюсь ніби неприродною голубінню. Брати перевдяглися й пішли десь, а поляк як сів у кухні, так і сидів, курячи люльку й читаючи газету. Я добув з кишені книжку й теж почав читати. Він глянув на мене раз, другий, а тоді поклав газету й запитав:

«Що ви читаєте?»

Я мовчки простяг йому книжку. Це була «Принцеса Клевська», я купив її на вокзалі в Парижі, бо формат був кишеньковий. Він подивився на книжку, тоді зацікавлено на мене й віддав її. На губах у нього майнула іронічна посмішка.

«Вас це тішить?»

«Як на мене, то дуже цікаво, навіть захоплює».

«Я це читав у школі, у Варшаві. Трохи не помер від нудьги. — По-французькому він говорив дуже добре, майже без акценту. — А тепер я нічого не читаю, крім газет і детективних романів».

Мадам Дюклерк, наша господиня, сиділа за столом і церувала шкарпетки, наглядаючи за супом, що варився на вечерю. Вона розповіла Кості, що мене прислав до неї управитель, і переказала йому все те, що я знайшов за потрібне повідомити їй про себе. Він слухав, пахкаючи люлькою, і дивився на мене своїми блискучими голубими очима. Погляд його був жорсткий і проникливий. Потім він узявся мене розпитувати. Коли я сказав, що досі ніколи не працював на шахті, губи його знов скривилися в іронічній посмішці.

«Отже, ви не знаєте, на що йдете. Ніхто не піде працювати в шахту, якщо може вибрати іншу роботу. А втім, це ваша справа. Не сумніваюсь, у вас є на те свої причини. В Парижі ви де жили?»

Я сказав.

«Був час, коли я щороку їздив до Парижа. Тільки я тримався ближче до Великих бульварів. А ви бували в Ларю? Це був мій улюблений ресторан».

Я здивувався. Ресторан, ви ж знаєте, не з дешевих.

— Зовсім не з дешевих, — підтакнув я.

— Мабуть, Кості завважив мій подив, бо ще раз глузливо посміхнувся, але чомусь не вдався до пояснень. Ми ще порозмовляли про всяку всячину, потім вернулися брати, й ми всі повечеряли. А після вечері Кості запропонував мені піти з ним у бістро випити пива. Там була одна лиш простора кімната, в одному кінці прилавок, а далі столи з мармуровими стільницями та дерев’яні стільці. Ще там була піанола. Хтось кинув у щілину монету, й механізм горлав танцювальну мелодію. Крім нашого, були зайняті ще тільки три столи. Кості спитав мене, чи граю я в белоту. Цієї гри мене навчили знайомі молодики, з якими разом я вивчав науки, і я сказав, що граю. Кості запропонував мені зіграти на пиво. Я погодився, і він гукнув, щоб принесли карти. Я програв один кухоль, програв другий. Тоді він запропонував зіграти на гроші. Йому йшла добра карта, а мені не таланило. Ставки були малесенькі, але я програв кілька франків. Од виграшу та пива він повеселів і розговорився. З його манер і з того, як він висловлювався, я швидко збагнув, що він людина освічена. Коли мова знову зайшла про Париж, Кості спитав, чи знайомий я з такою і такою — з американками, яких я зустрічав у Елліота, коли тітонька Луїза та Ізабелла гостювали в нього. Він начебто знав їх краще, ніж я, і мені стало цікаво, як він опинився у своєму теперішньому становищі шахтаря. Ще й не пізно було, але не засидишся — вдосвіта на роботу.