— І надовго вас вистачило?

— У вибої мене тримали всього кілька тижнів. Вагонетки з вугіллям возив до підйомника тягач, відкатник на ньому працював нікудишній, і машина в нього знай виходила з ладу. Одного разу він ніяк не міг завести двигун, не знав уже, що й робити. Ну, а я на техніці знаюсь, підійшов, подивився, і через півгодини двигун у мене запрацював. Старший розповів про це управителеві, той викликав мене й запитав, чи тямлю я на машинах. Кінчилось це тим, що він дав мені місце того відкатника. Робота, звісно, дуже одноманітна, зате легка, й двигун перестав зупинятись, а значить, мною були задоволені.

— Кості був злий, як чорт, коли мене забрали від нього. Я його, бачте, цілком влаштовував, він звик до мене. На той час я його вже досить добре знав, адже цілими днями працювали разом, вечорами ходили до бістро й спали в одній кімнаті. Дивний він був чоловік. Вас би такий, напевно, зацікавив. З іншими поляками він не водився, й ми не ходили до тих шинків, куди вчащали вони. Кості ніяк не міг забути, що він шляхтич і був кавалерійським офіцером, і ставився до них, як до бидла. Їх це, звісна річ, ображало, та що вони могли вдіяти, коли сила в нього воляча і коли б дійшло до бійки, хай навіть на ножах, він умить поклав би їх з півдесятка. Я таки зазнайомився з деякими земляками Кості, й вони розказали мені, що він справді був кавалерійським офіцером, але то брехня, нібито він полишив Польщу з політичних мотивів. Його, мовляв, витурили з офіцерського клубу в Варшаві і звільнили з полку, бо він махлював з картами і його на цьому спіймали. Вони застерігали мене, щоб не сідав з ним грати. Запевняли, що саме через те він їх уникає, бо вони забагато про нього знають і відмовляються з ним грати.

А я і справді весь час йому програвав — не по багато, по якихось там кілька франків щовечора, та коли він вигравав, то неодмінно сам платив за пиво чи що там, тож, по суті, ніякого збитку я й не зазнавав. Я думав, що мені просто не щастить або ж він краще за мене грає, але після тих попереджень я почав пильніше стежити за ним і вже не сумнівався, що він махлює, а от як він це робить, хоч убий, не міг допильнувати. Ох і спритник був! Я вже розумів, що не може ж йому весь час іти краща карта, стежив за ним, як рись. А він був хитрющий, мов лис. Напевне, він здогадався, що мене застерегли проти нього. Якогось вечора, коли ми вже пограли трохи в карти, він позирнув на мене з тією своєю глузливою, навіть глумливою посмішкою — інакше усміхатися він не вмів — та й каже:

«Показати тобі кілька фокусів?»