«Вип’ємо ще по кухлю та й підемо», — сказав він.

Він сьорбав пиво й розглядав мене своїми проникливими очицями, і враз я зрозумів, кого він мені нагадує: злого кнура.

«Для чого треба тобі йти на роботу в цю паскудну шахту?» — спитав він.

«Хочу збагатити свій досвід».

«Tu es fou, mon petit»[55].

«А ви чому тут працюєте?»

Він незграбно знизав своїми важкими плечима.

«Батько мій був царський генерал. Ще хлопцем я вступив до кадетського корпусу, а в минулу війну служив офіцером у кавалерії. Я ненавидів Пілсудського. Ми змовилися його вбити, але хтось нас виказав. Тих із нас, кого схопили, він розстріляв. Мені в останню хвилину пощастило втекти за кордон. А тут який у мене був вибір? Або Іноземний легіон, або вугільна шахта. З двох лих я вибрав менше».

Я вже казав Кості, до якої роботи мене поставили, й тоді віл промовчав, а тепер поставив лікоть на мармурову стільницю й запропонував:

«Ану спробуй покласти мою руку».

Я знав цей давній спосіб мірятися силою і приклав до його долоні свою. Він засміявся: «Через кілька тижнів рученька в тебе стане не така ніжна». Я давив з усієї сили, але нічого не міг вдіяти проти його страшної сили, й помалу він одвів мою руку вбік, аж поки пригнув до столу.

«А сила в тебе нічогенька, — поблажливо відгукнувся він. — Мало хто витримує стільки, як ти. Знаєш що, помічник у мене нікудишній, миршавий такий французик, сили у нього, як у комара. Ходім завтра до мене, а я домовлюся із старшим, щоб дав мені тебе замість того».

«Я залюбки. А він згодиться?»

«За певну винагороду — так. Знайдеться в тебе зайвих п’ятдесят франків?»

Він простяг руку, я дістав із гаманця банкноту й дав йому? Ми пішли додому й полягали спати. Після такого довгого дня я заснув, як убитий.

— Ну і як, дуже тяжкою видалася вам та робота? — спитав я у Ларрі.

— Спочатку спина була, як переламана, — осміхнувся він. — Кості домовився із старшим, і мене дали йому в помічники. Він саме працював у вибої, завбільшки з ванну кімнату в готелі, а діставатися туди треба було через такий низький штрек, що доводилося повзти навкарачки. Жарко там було, як у пеклі, ми працювали голі до пояса. Вигляд Кості, його величезний білий гладкий тулуб викликав у мене чомусь страшенну огиду — отакий собі гігантський слимак. Гуркіт відбійного молотка в тій тісній норі просто оглушував. Моя робота полягала в тому, щоб підбирати шматки вугілля, що їх він вирубував, накладати в корзину й протягувати ту корзину через штрек у штольню, а там вугілля вантажили на вагонетки й везли до підйомника. Я тільки цю шахту й знав, тож не відаю, чи скрізь на шахтах усе так заведено. Мені така організація здавалась любительською, а робота ж яка пекельна. В середині зміни ми робили перерву, з’їдали свій сніданок і курили. Я аж ніяк не шкодував, коли робочий день закінчувався, зате яка насолода потім була помитись. Я думав, що ніколи в житті не відмию ніг — чорні, мов чорнило. Руки мої, звісно, взялися пухирями, боліли нестерпно, але помалу загоїлися. Я звик до цієї роботи.