Узяв колоду й попросив назвати будь-яку карту. Потім перетасував, дав мені витягти одну карту, і я витяг — ту саму, яку назвав. Показав він ще два чи три фокуси, а тоді запитав, чи граю я в покер. Я сказав, що граю, і він роздав карти. Дивлюсь, а в мене чотири тузи й король.

«І багато поставив би ти на ту карту?» — спитав він.

«Все, що маю», — відповів я.

«І дурницю зробив би».

Він відкрив свої карти, аж там одна масть. Як він це утнув — не знаю. А він регочеться:

«Не був би я чесною людиною, обібрав би тебе до нитки».

«Ви й так заробили на мені», — осміхнувся я.

«Курям на сміх. Не стало б і на обід у Ларю».

Ми й далі грали чи не щовечора. Я дійшов висновку, що шахрує він не так заради грошей, як заради розваги. Те, що він дурив мене, давало йому якусь дивну насолоду, а найдужче його, здається, тішило, що я очі продивляю, пильнуючи, а не вловлю, як він це робить.

Але це була тільки одна його сторона, а мене більше цікавила друга. Я не міг утямити, як ті дві сторони мирилися в ньому. Хоч він хвалився, буцім нічого не читає, крім газет і детективних романів, а був культурною людиною. Коли розговориться — заслухаєшся, дарма що мова його була різка, дошкульна, цинічна. Кості був ревний католик, над ліжком у нього висіло розп’яття, і щонеділі він ходив до церкви. А суботніми вечорами напивався. Коли ми приходили в бістро, там було вже повно суботнього люду — тіснота, накурено. Туди приходили й статечні літні шахтарі з родинами, й галасливі гурти парубоцтва. Обсівши столи, чоловіки різалися в белоту, обливаючись потом та азартно вигукуючи, а жінки сиділи трохи позаду й спостерігали. Тіснота й гамір діяли на Кості дивовижно: він поважнів і починав розмірковувати — про що б ви думали? — про містицизм. Я тоді про це тільки й знав, що нарис Метерлінка про Рейсброка, трапився мені якось на очі в Парижі. А Кості провадив про Плотіна, й про Діонісія Ареопагіта, і про шевця Якоба Беме, і про мейстера Екгарта. Було щось фантастичне в тому, як цей здоровенний, недоладний заброда, вигнаний зі свого суспільного кола, цей затятий баламут і цинік розводиться про кінцеву реальність світу і про блаженство злиття з богом. Усе Це було нове для мене, хвилювало, бентежило. Як бува людина прокинеться в затемненій кімнаті, й раптом крізь щілину в фіранках проб’ється промінь світла, й вона відчуває, що варто лише відсунути фіранки, й перед очима відкриється краєвид у всій ранковій красі. Та коли Кості протверезів і я спробував заговорити з ним на цю тему, він визвірився на мене, сердито блиснувши очима.