«Звідки мені знати, що я плів, коли сам не тямив, що воно й де в мені береться?»

Та я розумів, що він бреше. Він добре тямив, про що говорив. І чимало знав. Звісно, в такі хвилини він бував напідпитку, але вираз його очей, натхнення, написане на його потворному обличчі — цього не пояснити самим алкоголем. Тут було й ще щось.

Коли він заговорив про це вперше, то сказав таке, чого я довіку не забуду, так воно мене жахнуло: він сказав, що світ — це не творіння, бо з нічого нічого не буває, що це просто вияв вічної природи; ну, це ще так-сяк, але далі він додав, що зло — такий самий безпосередній прояв божественного начала, як і добро. Дивно було чути таке в прокуреній гамірній пивниці, під акомпанемент танцювальних мелодійок на піанолі.

II

II

Тут я починаю новий розділок із єдиною метою — дати читачеві трохи перепочити, бо ж наша з Ларрі розмова тривала без перерви. Хочу скористатися цією нагодою і сказати, що розповідав Ларрі неквапно, часом замовкав, добираючи потрібне слово, і хоч я, звісно, віддаю його оповідь не дослівно, а все ж намагаюсь відтворити не тільки зміст, а й манеру викладу. Голос його, з приємним музичним тембром, багатими інтонаціями, тішив слух; обходився Ларрі без жестів, тільки попахкував люлькою, та зрідка уривав мову, щоб знов ту люльку розкурити, й весь час дивився мені в обличчя своїми лагідними темними очима, в яких знай поблискувала чудна усмішка.

— Потім прийшла весна. Пізно приходить вона в тій рівнинній безвідрадній частині Франції, все з дощами та холодами. Але випадали й погідні, ясні дні, й тоді ніяк не хотілося покидати білий світ і в розхитаній кліті, набитій шахтарями в брудних спецівках, спускатися на сотні футів униз, в надра землі. Прийти весна прийшла, але ступала вона якось боязко тим похмурим, убогим краєм, от ніби не певна була, чи їй тут раді. Так бува назориш квітку в горщику — лілею чи нарциса на підвіконні перекошеного будиночка в міських нетрях, і подивуєшся, що воно тут робить.

Якось у неділю вранці ми вилежувалися в постелях — по неділях ми завжди пізно вставали, — я щось читав, коли Кості ні сіло ні впало й каже:

«Іду я геть звідсіля. Гайда зі мною!»

Я вже знав, що багато хто з тутешніх поляків їздить на батьківщину жнивувати, але до жнив ще було далеченько та й Кості не зважився б вернутися в Польщу.

«А куди ви йдете?» — спитав я.

«Бурлакувати. Через Бельгію та в Німеччину, та вниз по Рейну. Там можна найнятися десь на ферму та й літо перелітувати».

«Чудово!» — відгукнувся я, не роздумуючи.

Назавтра ми взяли розрахунок. В одного хлопця я виміняв на свою валізку рюкзак. Зайву одежу я віддав меншому синові мадам Дюклерк, він носив мій розмір. Кості залишив у них свій клунок, запакував, що брав, теж у рюкзак, а у вівторок, випивши хазяйчиної кави на дорогу, ми рушили.