«Помовчи, дурню! — гарикав він. — Нащо тобі всі ті дурниці й нісенітниці? Нумо краще німецьку вчити».

Не дуже посперечаєшся з людиною, коли в неї кулак мов паровий молот і вона може, не задумуючись, пустити його в дію. Я бачив, який він буває, коли розлютиться. І я знав, що він здатен побити мене до непритомності й покинути в рівчаку, та ще й кишені мої спорожнити, це було б якраз по ньому. Він як був, так і лишався загадкою для мене. Коли вино розв’язувало йому язика й він заводив про Невимовне, то скидав із себе звичне своє лихослів’я, мов ту брудну спецівку, яку носив у шахті, й висловлювався вишукано, красномовно навіть. Не вірилося, щоб він тоді бував нещирий. Сам не знаю, як я до такого додумався, але якось мені сяйнуло, що тяжка, виснажлива робота в шахті була йому потрібна для умертвляння плоті. Може, він ненавидів своє велике недоладне тіло й зумисне його катував, а все те махлювання, й цинізм, і жорстокість були бунтом волі проти… як би це сказати, проти якогось сокровенного інстинкту святості, проти жадання бога, яке жахало його і яким водночас він був одержимий.

Отак ми помалу йшли собі. Вже й весна минула, дерева шуміли листом, у виноградниках наливалися грона. Ми йшли все путівцями, які вже вкривалися пилом. До Дармштадта лишалося зовсім небагато, й Кості сказав, що пора нам пошукати роботи. Гроші у нас кінчались. У мене в гаманці було кілька акредитивів, але я не хотів використовувати їх без крайньої потреби. І от ми, де набачимо багатеньку ферму, туди й заходимо було та питаємось, чи не потрібні робочі руки. Вигляд наш, треба сказати, не викликав особливого довір’я. Ми були вкриті пилюкою, спітнілі, брудні. Кості мав вигляд справжнього зарізяки, та й я, либонь, виглядав не набагато краще. Раз за разом ми діставали облизня. Один фермер сказав, що взяв би самого Кості, а я йому не потрібен, та Кості заявив, що ми нерозлийвода й не можемо розлучитись. Я взявся був його умовляти, та він і слухати не хотів. Це мене здивувало. Я знав, що чимось подобаюся Кості, а от чим — не міг збагнути; здавалося б, йому потрібні зовсім не такі друзі. Але щоб він так мене вподобав, що через мене відмовився від роботи, — таке мені не спадало на думку. Я навіть відчув себе винним перед ним, бо він мені, сказати правду, не подобався, був мені навіть відразливий, та коли я спробував сказати якісь слова подяки, він різко урвав мене.

Але, зрештою, щастя нам усміхнулось. Ми саме перейшли село, що лежало в долині, а нагорі натрапили на самітну ферму, непогану з вигляду. Постукали, двері відчинила жінка. Ми, як звичайно, запропонували свої послуги. Сказали, що платні нам не треба, працюватимемо за харчі та нічліг, і вона, як не дивно, не грюкнула дверима у нас перед носом, а звеліла почекати. Вона погукала когось, і з будиночка вийшов чоловік. Він добре роздивився на нас, запитав, звідкіля ми, та попросив наші папери. Прочитавши, що я американець, він ще раз оглянув мене з голови до ніг. Чимось йому не подобалось моє американство, але все-таки він запросив нас зайти й випити по склянці вина. Провів нас до кухні, посадовив. Жінка принесла бутель і склянки. Господар розказав нам, що його наймита буцнув бугай, хлопець лежить у лікарні й не оклигає до жнив. А з робочими руками нині сутужно, он скільки побито на війні, інші подались на фабрики, що виростають понад Рейном, як гриби після дощу. Ми все те знали, на те й розраховували. Ну, одне слово, він сказав, що бере нас. В будинку місця було скільки завгодно, але, певно, йому не хотілося, щоб ми сусідили; так чи так, а він попередив, що на горищі є два ліжка, отам, мовляв, і спіть.