— Чому саме в Бонн? — перепинив я.

— А він мені полюбився, ще коли ми зупинилися там неподалік по дорозі з Кельна. Сподобалось, як сяє світло на дахах і на водах Рейну, сподобались вузенькі вулички, і вілли з садами, й проспекти, обсаджені каштанами, й університетські будівлі в стилі рококо. Мені ще тоді спало на думку: добре було б коли-небудь там пожити. Але я подумав, що не годиться з’являтися туди в такому непрезентабельному вигляді. Адже виглядав я справжнім бродягою, і яке викликав би до себе довір’я, коли б отак прийшов у пансіон та й спитав, чи не можна найняти кімнату! Тож я поїхав поїздом у Франкфурт, купив там собі валізу та якусь одежину. В Бонні я прожив з перервами рік.

— І що, став у пригоді вам отой досвід, — я маю на увазі роботу на шахті й на фермі?

— Так, — відповів Ларрі, всміхнувшись і кивнувши галовою.

Але точніше він не висловився, а я вже знав його досить добре й переконався, що, коли йому схочеться щось розповісти, він розповість, а коли не схочеться, відбудеться холодною люб’язністю, і тоді марні всі наполягання. Нагадаю читачеві: Ларрі розказав мені про ці свої пригоди через десять років після того, як вони сталися. А до цієї зустрічі я навіть не уявляв, де він і що робить. Не знав навіть, живий він чи, може, помер. І коли б не спілкування з Елліотом, що тримав мене в курсі найбільших подій життя Ізабелли й тим самим нагадував про Ларрі, я безсумнівно встиг би забути про його існування.

III

III

Ізабелла вийшла заміж за Грея Метьюріна на початку червня, через рік після того, як розірвала заручини з Ларрі. Хоч як жаль було Елліотові покидати Париж у самому розпалі сезону, бо це ж означало пропустити стільки важливих прийомів, обідів та вечірок, але його родинні почуття перебороли той жаль, не дозволили знехтувати те, що він називав своїм суспільним обов’язком. Ізабеллині брати не могли відірватися від служби в таких далеких краях, тож саме йому випадала стомлива дорога до Чикаго і роль посадного батька на весіллі небоги. Пам’ятаючи, що французькі аристократи йшли на гільйотину в найпишніших своїх шатах, він не полінувався з’їздити в Лондон, щоб справити собі новеньку візитку, двобортну камізельку голубино-сизого відтінку й циліндр. Вернувшись до Парижа, він запросив мене в гості й показався мені в повному параді. Був він збентежений, бо сіра перлина, яку він звичайно носив у краватці, була зовсім непомітна на тлі блідо-сірої краватки, яку він вибрав для такої урочистої нагоди. Я нагадав йому, що він має іншу шпильку — смарагд із діамантом.