— Sei still, — шепнула вона. — Тихо!

Вона горнулася до мене, цілувала гарячими, повними губами, руки її гладили мене, ноги чіплялись за мої.

Ларрі змовк. Я засміявся.

— І що ви зробили?

Він відповів мені осудливою посмішкою. Навіть ледь зашарівся.

— А що мені було робити? Кості спав на сусідньому ліжку, я чув його важке дихання. Роль Йосифа Прекрасного мені завжди здавалася трохи комічною. Мені було всього двадцять три. Я не міг учинити сцену й виштовхати її геть. Не хотілось її ображати. Я зробив те, чого від мене сподівались.

Потім вона вислизнула з ліжка й нечутно спустилася з горища. Я полегшено зітхнув. Уявляєте, як я був перелякався. «Господи, — подумав я, — і як вона зважилась?» Може, Беккер прийшов додому п’яний і заснув без задніх ніг, але ж вони спали в одній постелі, він міг прокинутись і побачити, що її немає. А ще ж Еллі. Та все нарікала, що погано спить. Якщо вона не спала, то, напевне, чула, як фрау Беккер ступала по східцях з другого поверху, і вийшла з будинку. І враз мене мов ударило. Коли фрау Беккер була зі мною в постелі, я чув, як щось металеве торкалося моєї шкіри, але не звернув уваги, не той момент був, я навіть потім не спитав себе, що за чортовиння то було. А тепер до мене дійшло. Я сидів на краю ліжка, думаючи-гадаючи, що ж із того всього може вийти, але від цієї думки скочив, мов ужалений! Металеве — то був чоловіків особовий знак, якого Еллі носила на зап’ястку, і приходила до мене не фрау Беккер, а Еллі.

Я не стримався і зареготав.

— Вам це, може, й смішки, — зауважив Ларрі, — а мені тоді було не до сміху.

— Ну, а тепер, ніби оглядаючись назад, невже ви не добачаєте в тому хоч краплі комічного?

Він силувано осміхнувся.

— Можливо. Але я опинився в страшенно безглуздому становищі. Я не уявляв собі, що буде далі. Еллі мені не подобалась, я мав її за дуже неприємну жінку.

— Але як ви могли їх переплутати?

— Темно було, як у льоху. Вона й не говорила нічого, ото тільки пошепки звеліла мені мовчати. Обидві були здорові, тілисті. Я думав, що фрау Беккер небайдужа до мене, але й думки не припускав, щоб Еллі накинула на мене оком. У тієї тільки й мови було, що про свого чоловіка. Я закурив і почав обдумувати своє становище, і що довше думав, то менше воно мені подобалось. І я вирішив, що для мене буде найкраще, коли я накиваю п’ятами.

Скільки разів я сердився на Кості, що його будиш не добудишся. Ще коли ми працювали на шахті, було ледве душі з нього не витрясеш, поки розбуркаєш, щоб не спізнився на зміну. Але тепер я лише радів, що він так міцно спить. Я засвітив свого ліхтаря, одягся, в одну мить запхав свої речі в рюкзак, добре, що їх було небагато, і просунув руки в лямки. Горище я перейшов у самих шкарпетках, а черевики взув, аж як зліз по драбині на землю. Тоді загасив ліхтаря. Ніч була темна, безмісячна, але дорогу я знав і звернув до села. Шпарко йшов, щоб минути його, поки всі там ще спали. До Цвінгенберга було всього дванадцять миль, і я ввійшов у містечко, коли воно якраз прокидалося. Ніколи не забуду тієї прогулянки. Довкола ні звуку, тільки мої кроки по дорозі та коли-не-коли десь на фермі проспіває півень. Потім засіріло — ще й не світло, але вже не пітьма, а потім перші барви світанкового неба, і схід сонця, і всі пташки заспівали враз, і зелене буяння лук та гаїв, і сріблисто-золота пшениця в прохолодному сяйві раннього дня. У Цвінгенбергу я випив чашку кави з булочкою, тоді пішов на пошту й послав телеграму до «Амерікен експрес», щоб мої книжки й одяг переслали мені в Бонн.