— Податок на спадщину й спекулянти, що нажилися на війні, занапастили англійський вищий світ, — нарікав Елліот. — Здається, людям нині байдужісінько, з ким знатися. В Лондоні ще є добрі кравці, шевці та капелюшники, на мій вік, сподіваюся, вистачить, але у всьому іншому — Лондона більш нема. Чи відомо вам, любий друже, що у Сент-Ертів за столом прислуговують не лакеї, а жінки?

Він поділився зі мною цією новиною, коли ми пішки верталися з одного званого сніданку, під час якого скоївся вельми прикрий інцидент. Наш високородний господар мав чудову колекцію картин, і один з гостей, молодий американець на ім’я Пол Бартон, висловив бажання подивитися ті картини.

— Чув я, у вас є Тіціан?

— Був колись. А нині в Америці. Один старий єврей запропонував нам за нього купу грошей, а нам тоді якраз було сутужно, то мій батенько його й продав.

Я завважив, як Елліот, весь наїжачившись, кинув на веселого маркіза лютий погляд, і здогадався, що то він купив картину. Щоб отак обізвали його, уродженця Віргінії, нащадка одного з патріархів, що підписали Декларацію незалежності! Ніколи в житті йому не завдавали такої образи. А як на те, він і Пола Бартона ненавидів смертельно. Цей молодик з’явився в Лондоні десь зразу після війни. Двадцять три роки, блондин, дуже вродливий, чарівний, чудовий танцюрист та ще й багач. Він прийшов з рекомендаційним листом до Елліота, і той, добра душа, познайомив його з декотрими своїми друзями. Мало того, Елліот дав йому кілька цінних порад щодо того, як слід поводитись. Спираючись на власний досвід, пояснив, як чужий може проникнути в добре товариство: треба тільки робити дрібні послуги старим дамам і терпляче вислуховувати найнудніші міркування вельможних панів.

Але світ, куди вступав Пол Бартон, був уже не той, у який Елліот Темплтон, на покоління раніше, проник завдяки своїй невтомній наполегливості. Це вже був світ, одержимий одним бажанням — розважатись. Весела вдача, приємна зовнішність, чарівливі манери дали Бартонові за кілька тижнів те, на що Елліот потратив багато років цілеспрямованої винахідливості й старання. Невдовзі він уже й не потребував Елліотової допомоги і не дуже це приховував. При зустрічах розмовляв люб’язно, але дозволяв собі бути прикро фамільярним, чим глибоко ображав старшого співвітчизника. Елліот запрошував людей в гості не тому, що любив їх, а тому, що вони вміли пожвавити застільну бесіду, а що Бартон тішився успіхом, він і далі час від часу запрошував його на свої щотижневі сніданки; тільки ж популярний юнак був нарозхват і двічі підвів Елліота, аж останньої миті попередивши, що не прийде. Колись Елліот і сам частенько так чинив і знав, чим це пояснити: напевне щойно дістав спокусливіше запрошення.