Отоді почалась найблискучіша пора в Елліотовім житті. З Парижа він привіз свого неперевершеного кухаря, і незабаром кухня його уславилась на всю Рів’єру. Мажордома й лакея він убрав у білі костюми із золотими погонами. Приймав він із розкішшю, що ніколи не перехлюпувалась за рамки доброго смаку. Береги Середземного моря аж кишіли членами королівських родин з усіх кінців Європи; кого привабив туди клімат, кого привело вигнання, а хто вважав за зручніше поселитися за кордоном через скандальне минуле чи недозволений шлюб. Там були Романови з Росії, Габсбурги з Австрії, Бурбони з Іспанії, обох Сицилій та Парми; були принци Віндзорського дому й принци дому Браганса; були королівські високості з Швеції та Греції. Елліот приймав їх усіх. Були там також принци й принцеси некоролівської крові, просто герцоги й герцогині, князі й княгині, маркізи й графи з Австрії, Італії, Іспанії, Росії та Бельгії. Елліот і їх запрошував у гості. Взимку на Рів’єру приїжджали король Швеції і король Данії, навідувався ненадовго Альфонс Іспанський. І їх Елліот запрошував у гості. Я знов і знов захоплювався тим, як він, схиляючись у шанобливих поклонах перед цими високими особами, примудрявся зберігати незалежний вигляд громадянина вільної країни, де всі, як сказано, народжуються рівними.

Десь тоді, помандрувавши кілька років, я купив будинок на Кап-Ферра, тож з Елліотом ми бачилися часто. Я так виріс у його очах, що іноді він запрошував мене на свої щонайпишніші вечори.

— Приїжджайте, любий друже, зробіть мені ласку, — казав він при цьому. — Я, звичайно, знаю не гірше, ніж ви, що члени царствених родин — нікудишні співбесідники. Але іншим людям подобається зустрічатися з ними, та й, погодьтеся, все ж таки наш обов’язок, уділяти трохи уваги цим бідолахам. А втім, бог свідок, вони на таке не заслуговують. Це найневдячніші люди на землі — вони вас використають, а коли ви їм більш не потрібні, викинуть, як поношену сорочку; приймають від вас незліченні послуги, а самі й не подумають хоч чимось вам прислужитись.

Елліот подбав про те, щоб налагодити добрі стосунки з місцевою владою, і його застілля часто скрашали префект округи та єпископ єпархії в супроводі свого старшого вікарія. Єпископ до посвячення в духовний сан був кавалерійським офіцером, на війні командував полком. Це був рум’яний, кремезний чолов’яга, що залюбки вдавався до казарменого жаргону, і його аскетичний, мертвотно-блідий вікарій завжди сидів, мов на голках, побоюючись, коли б владика не бовкнув щось непристойне. Коли той розказував свої улюблені анекдоти, він слухав із благальною усмішкою на устах. Але єпархією своєю єпископ керував вельми вправно, і проповіді його були так само зворушливі та красномовні, як потішні були застільні жарти. Він хвалив Елліота за благочестиву щедрість, яку той появляв щодо церкви, цінував його за люб’язність і вміння смачно нагодувати, тож обидва невдовзі стали добрими друзями. Таким чином Елліот міг лестити собі думкою, що, уклавши, коли можна так висловитись, ділком прийнятний компроміс між богом і мамоною, він і від цього світу візьме найкраще, і на тому забезпечить собі не найгіршу долю.