— Отже, коли вибухнула катастрофа, ви наче в бога за дверима сиділи?

— Не знаю, навіщо ви вжили цей вульгарний вислів, але він досить точно відбиває моє становище. Я нічого не втратив, а скоріше урвав, як ви б, мабуть, сказали, добрячий шмат. Через певний час мені пощастило відкупити назад ті акції, за нікчемну частку їхньої колишньої вартості, а що все це я завдячував прямому втручанню провидіння, інакше й не скажеш, то я вирішив, що проста справедливість вимагає, щоб я чимось провидінню віддячив.

— Так? І як же ви це здійснили?

— Ну, ви, мабуть, знаєте, що дуче осушує і заселяє великі ділянки в Понтійських болотах, і мені казали, що його святість дуже стурбований відсутністю божих храмів для людей, що обживають ці землі. Одне слово, я збудував маленьку романського стилю церковцю, точну копію однієї церкви, яку я бачив у Провансі, і скажу без вихваляння: вона мов лялечка. Освячено її в ім’я святого Мартіна, бо мені поталанило розшукати старовинний вітраж із зображенням цього святого, де він розтинає навпіл свого плаща, щоб другу половину віддати голому жебракові, а що цей символ видався мені дуже доречним, я купив вітраж і помістив над головним вівтарем.

Я не став перепиняти Елліота питанням, який зв’язок він добачає між уславленим вчинком святого і тим зиском, який він, Елліот, дістав, вчасно спродавши свої акції, і за який віддав тепер Всевишньому, немов комісійні посередникові. Але я — людина прозаїчна, і далеко не всі символи для мене збагненні. А Елліот провадив далі:

— Коли я удостоївся честі показати фотографії церкви святому отцеві, він зволив сказати, що з першого погляду можна розпізнати мій бездоганний смак, і додав кілька слів про те, як втішно йому в наш розбещений час зустріти людину, в якій так вдало поєдналися палке благочестя і рідкісна мистецька обдарованість. Незабутня хвилина, мій любий друже, незабутня. Але ніхто так не здивувався, як я, коли згодом мені шепнули, що він ласкаво дарував мені титул. Як американський громадянин, я із скромності ним не користуюсь ніде — тільки, звичайно, у Ватикані. Моєму Жозефові я заборонив величати мене Monsieur le Comte[57], і ви, сподіваюся, збережете мою таємницю, — я не хочу, щоб чутка про це пішла гуляти по світу. Але мені також не хотілося б, щоб його святість подумав, ніби я не ціную виявленої мені честі, й тому винятково з поваги до нього загадав вишити корону на своїй білизні. І я не побоюся сказати вам, що почуваю скромну гордість, приховуючи свій титул під строгим костюмом джентльмена-американця.