Якось навесні, повертаючись на Кап-Ферра, я пробув день у Парижі й запросив Елліота поснідати. Ми зустрілися в барі готелю «Ріц» — уже не переповненому, як бувало, американськими студентами, що наїжджали сюди порозважатись, а всіма покинутому, мов драматург після невдалої прем’єри своєї п’єси. Випили по коктейлю — Елліот нарешті змирився з цим заокеанським звичаєм — і замовили сніданок. А коли ми поснідали, Елліот запропонував мені пройтися по антикварних крамничках, і я, дарма що не мав вільних грошей, радо згодився його супроводжувати. Ми перейшли Вандомську площу, і тут Елліот, вибачившись, попросив мене зайти з ним на хвильку до Шарве — він-бо там дещо замовив і хоче довідатись, чи готове замовлення. З’ясувалося, що йому шиються кілька спідніх сорочок і кальсонів, і на них мала бути вишита його монограма. Сорочки ще не надійшли з майстерні, а кальсони прикажчик міг показати хоч зараз.

— То й покажіть, — попросив він і, коли прикажчик вийшов, додав: — Мені їх тут шиють за моїм особливим кроєм.

Їх принесли, й вони мені здалися точнісінько такими, які я сам часто купував у Мейсі, ото й різниці, що ці шовкові; але раптом в око мені впало, що над переплетеними літерами Е. і Т. вишито графську корону. Я не прохопився й словом.

— Дуже мило, дуже мило, — похвалив Елліот. — Ну, що ж, коли й сорочки будуть готові, надішліть усе разом.

Ми вийшли з крамниці, й Елліот сказав мені, усміхаючись:

— Ви помітили корону? Сказати правду, я й забув про неї, коли кликав вас зайти зі мною до Шарве. Здається, я ще не мав нагоди розповісти вам, що його святість ласкаво зволив поновити заради мене наш старовинний родинний титул.

— Що? — перепитав я, забувши з подиву про чемність. Елліот несхвально звів угору брови.

— Хіба ви не знали? Адже я походжу по жіночій лінії від графа де Лаурія, що прибув до Англії серед почту Філіппа Другого й побрався з фрейліною королеви Марії.

— Нашої давньої приятельки Марії Кривавої?

— Здається, так її прозвали єретики, — холодно відказав Елліот. — Я, мабуть, ще не розповідав вам, що вересень двадцять дев’ятого року пробув у Римі. Не хотілося туди їхати, бо на цей час усі роз’їжджаються з Рима, та, на моє щастя, почуття обов’язку переважило в мені жадання мирських утіх. Друзі у Ватикані попередили мене, що насувається біржовий крах, і настійно радили спродати всі мої американські папери. Католицька церква має за плечима мудрість двадцяти віків, тож я не вагався й хвилини. Я телеграфував Генрі Метьюріну, щоб він продав усі мої акції, а натомість купив золото, і Луїзі телеграфував, щоб і вона розпорядилась так само. Генрі в телеграмі-відповіді спитався, чи не з’їхав я з глузду, і заявив, що відмовляється виконувати моє розпорядження, доки не отримає підтвердження. Я негайно послав телеграму, в якій категорично наказував виконати інструкції і повідомити про виконання. Бідолашна Луїза не послухалась моєї ради і через те постраждала.