Ми розпрощалися. Елліот сказав, що перебереться на Рів’єру наприкінці червня. Але вийшло інакше. Він уже був підготував переїзд своєї челяді й сам збирався неквапно їхати слідом із Парижа автомобілем, так щоб прибути вже на готовий лад у домі, коли це надійшла телеграма від Ізабелли, що здоров’я матері значно погіршало. Елліот не тільки любив сестру, а, як я вже казав, мав сильне почуття родинного обов’язку. Він сів на перший, який застав, пароплав у Шербурі, а з Нью-Йорка без перепочинку помчав до Чикаго. Він повідомив мене листом, що місіс Бредлі дуже хвора, схудла до невпізнанності. Можливо, вона ще проживе кілька тижнів, нехай місяців, але так чи так, він вважає за свій сумний обов’язок лишатися біля неї до кінця. Писав, що терпіти чикагську спеку виявилось не так уже й тяжко, гірша мука обходитися без підходящого товариства, але все одно нині в нього не лежить душа до будь-якого спілкування. Співвітчизники розчарували його тим, що так легко піддалися кризі, — він-бо сподівався від них більшої мужності в нещасті. Знаючи, що нема нічого легшого на світі, як стійко зносити чужу біду, я подумав, що Елліотові, багатшому тепер, ніж будь-коли в житті, навряд чи випадає судити так суворо. Наприкінці листа він просив мене дещо переказати декому з його друзів і ще ж неодмінно пояснювати всім-усім, кого стріну, чому його будинок зостався зачинений на все літо.

Десь через місяць я отримав від нього ще одного листа, цього разу із звісткою, що місіс Бредлі померла. Лист зворушував щирим почуттям. Я б не подумав, що Елліот здатен висловлюватися з такою гідністю, так сердечно й просто, коли б давно не переконався, що, попри весь свій снобізм та безглузду манірність, людина він добра, чула й чесна. Він писав, що фінансові справи місіс Бредлі трохи заплутані, її старший син, дипломат, саме заступав тимчасово у Токіо посла й не міг, звичайно, залишити свій пост. Другий син, Темплтон, що на час мого першого знайомства з родиною Бредлі служив на Філіппінах, був згодом відкликаний до Вашингтона й нині обіймав відповідальну посаду в державному департаменті. Коли стан матері визнано безнадійним, він приїхав з дружиною в Чикаго, але зразу ж після похорону мусив повернутися до столиці. За таких обставин Елліот відчув себе зобов’язаним лишатися в Америці, аж доки все буде залагоджено. Місіс Бредлі заповіла свій спадок порівну трьом дітям, але криза двадцять дев’ятого року завдала їй значних збитків. На щастя, знайшовся покупець на ферму в Марвіні, яку Елліот у листі назвав «сільським маєтком бідолашної Луїзи».