«Завжди сумно, коли сім’ї доводиться розлучатись зі своїм родовим гніздом, — писав він, — але за останні роки стільки моїх друзів в Англії змушені були так вчинити, що, я сподіваюсь, Ізабелла й мої небожі змиряться з неминучим так мужньо й смиренно, як тільки зможуть. Noblesse oblige[58]».
«Завжди сумно, коли сім’ї доводиться розлучатись зі своїм родовим гніздом, — писав він, — але за останні роки стільки моїх друзів в Англії змушені були так вчинити, що, я сподіваюсь, Ізабелла й мої небожі змиряться з неминучим так мужньо й смиренно, як тільки зможуть. Noblesse oblige[58]».
Їм також пощастило продати чикагський будинок місіс Бредлі. Міська влада вже давно планувала знести ряд особняків, один з яких належав їй, щоб побудувати на їхньому місці великий квартирний будинок, і здійснити цей план заважала тільки вперта рішучість місіс Бредлі померти в тих стінах, де прожила вік. Та щойно вона упокоїлась, як з’явилися підрядчики з пропозицією, і спадкоємці не забарилися ту пропозицію прийняти. Але й після цього Ізабелла зоставалася з вельми мізерним забезпеченням.
Грей після краху пробував напитати собі роботу, хоча б місце клерка в котрогось із тих маклерів, що втрималися на ногах, але в справах був застій, бізнесу — ніякого, тож і клерки були не потрібні. Він просив своїх давніх знайомих дати йому хоч яку-небудь скромненьку й низькооплачувану роботу, але марно просив. Відчайдушні спроби запобігти катастрофі, постійний тягар тривог та принижень — усе це призвело до нервового зриву, і в нього почалися такі нестерпні головні болі, що він, бувало, на добу виходив з ладу, а коли біль відпускав, почувався геть розбитим. Ізабелла надумала, що нині їм найкраще було б виїхати з дітьми на садибу в Південній Кароліні й пожити там, поки Грей видужає. Колись то була рисова плантація, і тоді вона давала сто тисяч доларів на рік, але вже давно занепала, перетворилась на мочарі й чагарі, принадні хіба для охочих постріляти качок, і ніхто не зголошувався її купити. Там вони й жили, відколи Грей розорився, і туди лаштувались повернутися й виждати, поки знов усміхнеться доля і Грей зможе знайти роботу.
«Цього я не міг допустити, — писав Елліот. — Вони ж, мій любий друже, там живуть, як свині. Ізабелла без покоївки, діти без гувернантки, тільки дві чорношкірі няні — оце і вся їхня прислуга. Тож я запропонував їм моє паризьке помешкання — хай поживуть там, поки все налагодиться в цій фантастичній країні. Я забезпечу їх челяддю, власне, моя посудниця чудово куховарить, то я залишу її в Парижі, а собі легко знайду когось на її місце. Рахунки оплачуватиму сам, аби свій невеличкий прибуток Ізабелла могла витрачати на туалети й на дрібні родинні втіхи. Це, звісна річ, означає, що я куди більше часу проводитиму на Рів’єрі, тож і з Вами, любий друже, сподіваюся бачитись частіше, ніж досі. Нині Лондон і Париж звелися на нінащо, й на Рів’єрі я почуваюся затишніше. Тільки тут я ще можу спілкуватися з людьми, які розмовляють тією самою мовою, що й я. Певне, я зрідка навідуватимусь до Парижа, та кілька днів можна перебути і в «Ріці». Радий сповістити, що нарешті умовив Ізабеллу й Грея прийняти моє запрошення, і, тільки-но з усім тут буде покінчено, ми приїдемо всі разом. Продаж меблів і картин (дуже посередніх, до речі, й навряд чи це навіть оригінали) відбудеться через два тижні, а тим часом я перевіз Ізабеллу з сім’єю до себе в готель «Дрейк», бо подумав, що їм нелегко було б лишатися в старому будинку до останньої хвилини. В Парижі тільки влаштую їх, та й подамся на Рів’єру. Не забудьте вклонитися від мене Вашому коронованому сусіді».