Наступного дня після приїзду я зателефонував Ізабеллі й запитав, чи пригостить вона мене чаєм, якщо я завітаю до неї о п’ятій. Коли статечний мажордом провів мене до вітальні, вона читала на дивані французький роман, але швидко встала й з теплою чарівною усмішкою обома руками потисла мені руки. Доти я бачився з нею всього разів десять і лише двічі наодинці, та вона відразу дала мені зрозуміти, що ми не випадкові знайомці, а давні друзі. Десять проминулих років знищили прірву, що відділяла юну дівчину від середніх літ чоловіка, і різниці в віці я вже не відчував так гостро.

Вона повелася зі мною, як із ровесником, і, хоч я добачив у цьому тонкі лестощі світської жінки, через п’ять хвилин ми вже розмовляли так легко й невимушено, мовби змалку гралися разом і відтоді й досі бачилися чи не щодня. Ізабелла навчилася досконало володіти собою, триматися вільно і впевнено.

Та найдужче мене вразила переміна в її зовнішньому вигляді. Я пам’ятав її гарненькою квітучою дівчинкою, що ризикувала швидко зробитися товстухою; чи то вона відчула небезпеку й вжила героїчних заходів, щоб скинути вагу, чи то був нечастий, але щасливий наслідок пологів, тільки вона стала напрочуд струнка. Тогочасна мода лише підкреслювала її стрункість. Була вона в чорному, і я з першого погляду запримітив, що її шовкову сукню, не надто просту й не надто ошатну, пошито в одному з найкращих паризьких ательє, і носила вона її з недбалою впевненістю жінки, для якої дороге вбрання — сама собою зрозуміла, найзвичайнісінька річ. Десять років тому, навіть мавши Елліота за порадника, вона одягалась якось трохи виклично, і свої паризькі сукні носила так, ніби не зовсім до них звикла. Нині Марі-Луїза де Флорімон уже б не сказала, що їй бракує шику. Вся вона була шик — аж до кінчиків ясно-рожевих нігтів. Риси обличчя витончились, і я тільки тепер поцінував рідкісну красу її прямого носа. Ні на чолі, ні під карими очима не залягла жодна зморщечка — шкіра її, хоч і втратила свіжий рум’янець юності, була так само чиста й гладенька; звісно, тут не обійшлося без масажів, лосьйонів та кремів, але ж вони додали її обличчю якоїсь ніжної, незвичайно привабливої прозорості. Худорляві щоки були ледь підрум’янені, губи майже непомітно підфарбовані, ясно-каштанове волосся по моді стрижене й завите. На пальцях у неї не було жодного персня, і я згадав: адже Елліот писав мені, що вона продала свої коштовності. Руки вона мала гарні, хоч і не дуже дрібненькі. Того року жінки носили вдень короткі сукні, і я бачив її ноги в панчохах кольору шампанського, довгі й стрункі. Ноги часто підводять навіть вродливих жінок. Ізабеллині ноги, що були найприкрішою вадою її юної вроди, стали тепер винятково красиві. Одне слово, з гарненької дівчини, що аж пашіла здоров’ям, тішила око жвавістю і рум’янцями, вона виросла в красуню жінку. І дарма, що якоюсь мірою вона цього досягла мистецтвом, витримкою та приборкуванням плоті, — дуже вдалий був наслідок. Можливо, що граційність рухів, благородство постави далися їй ціною свідомих зусиль, але здавалися вони цілком природними. Я подумав, що ці чотири місяці в Парижі додали останні штрихи до самосвідомого твору мистецтва, який творив себе роками. Навіть Елліот з усією його вимогливістю не знайшов би в неї, до чого прискіпатись. А я, не такий суворий критик, був від неї просто в захваті.