І хто засумнівається в тому, що Елліот, цей архісноб, був водночас щонайдобрішою, щонайтурботливішою та щонайщедрішою людиною?
Розділ четвертий
Розділ четвертий
І
І
Отож Елліот, вселивши Метьюрінів у свої просторі покої на Лівому березі, наприкінці року повернувся на Рів’єру. Будинок в Антібі він спланував відповідно до своїх особистих потреб, у ньому не було місця для родини з чотирьох душ, тому він, хоч би й хотів, не міг поселити їх у себе. Проте не думаю, щоб він тим дуже журився. Елліот чудово розумів, що він як безсімейний чоловік цінується вище, аніж коли б з’являвся всюди в супроводі небоги й небожа, і що влаштовувати вишукані вечірки для вибраних (а цьому ділу він віддавав страшенно багато зусиль) йому було б незрівнянно тяжче, коли б доводилося повсякчас брати до уваги двох постійних мешканців оселі.
— Ні, їм буде куди краще пожити в Парижі, призвичаїтись до цивілізованого життя. Та й дівчаткам пора вже ходити до школи, я вже й назнав одну — недалеко від дому й, кажуть, дуже привілейована.
Таким чином, з Ізабеллою я побачився аж навесні, коли приїхав на кілька тижнів до Парижа, щоб зробити там одну свою роботу, і взяв двокімнатний номер у готелі біля самої Вандомської площі. Я часто зупинявся тут — приваблювало мене не тільки зручне розташування, а й особлива його атмосфера. То була велика старовинна кам’яниця з внутрішнім двором, яка вже років двісті тому стала заїздом. Ванні кімнати були там далеко не розкішні і вбиральні аж ніяк не найліпші, спальні із залізними, пофарбованими в білий колір ліжками, старомодними білими покривалами й величезними дзеркальними шафами мали біднуватий вигляд; зате вітальні були обставлені чудовими старовинними меблями. У моїй вітальні диван і крісла, що дожили від епохи помпезного владарювання Наполеона III, хоч і не вельми вигідні, дихали якимось квітчастим чаром. Тут я переносився в часи славетних французьких письменників. Дивлячись на ампірний годинник під скляним ковпаком, я уявляв, як гарненька жінка в кучерях і шлярках стежить за хвилинною стрілкою, дожидаючи Растіньяка, дворянина-авантюриста, чий життєвий шлях від скромного початку до кінцевого тріумфу Бальзак змальовував з роману в роман. Легко можна було уявити, ніби лікар Б’яншон, який зробився для свого творця такою реальною постаттю, аж той, помираючи, сказав: «Лише Б’яншон порятував би мене», — ніби він заходив саме до цієї кімнати помацати пульс та оглянути язика вельможній бабусі, котра приїхала з провінції порадитися з адвокатом щодо своєї тяжби й, прихворівши трохи, звеліла покликати лікаря. А за тим бюрком, можливо, жінка в криноліні, з волоссям, гладенько зачесаним на проділ, писала, мліючи від любові, палкого листа своєму зрадливому коханому, а може, жовчний старий добродій в зеленому сурдуті й широкій краватці черкав гнівне послання до свого синка-вітрогона.