Ізабелла сказала, що Грей поїхав у Мортфонтен пограти в гольф, але скоро повернеться.

— І дівчаток моїх ви повинні побачити. Вони саме на прогулянці в саду Тюїльрі, ось-ось прибіжать. Славненькі вони в мене.

Ми погомоніли про те-се. В Парижі їй подобається, жити в Елліотовій квартирі їм дуже зручно. Перед від’їздом він познайомив їх із тими своїми друзями, котрі, на його думку, могли їм припасти до вподоби, і в них уже склалося своє миле товариство. Він настійно просив її з Греєм якнайчастіше запрошувати гостей.

— Повірите, мене сміх бере, як подумаю: живемо, наче багатії, а насправді ми жебраки.

— Чи й насправді ж так?

Ізабелла засміялась, і я згадав, як тішила вона мене своїм дзвінким, веселим сміхом десять років тому.

— У Грея ані гроша за душею, а в мене майже такий самий прибуток, який мав Ларрі, коли хотів одружитися зі мною, а я відмовилась, бо не уявляла, як можна прожити на такі гроші, а нині в мене ще й двоє діток на руках. Кумедно, правда?

— Це добре, що ви можете оцінити комізм становища. — Що ви знаєте про Ларрі?

— Я? Нічого. Востаннє я його бачив ще до того, як ви тоді приїжджали в Париж. Я трохи знав декого з його знайомців і пробував розпитати, де він та що з ним. Але це було давно. І ніхто нічого про нього не знав. Він просто зник, та й годі.

— Ми знайомі з управителем того банку в Чикаго, де Ларрі має рахунок, то він розказував нам, що час від часу одержує вимоги з найнесподіваніших місць. Китай, Бірма, Індія. Чи не мандрує він круг світу?

На язику в мене крутилось питання, і я поставив його, не вагаючись. Зрештою, коли хочеш про щось дізнатися, то найпростіше — запитати.

— А ви не шкодуєте, що тоді не вийшли за нього заміж?

Вона чарівно всміхнулась.

— Я дуже щаслива з Греєм. Він чудовий чоловік. Знаєте, до банкрутства ми просто раювали. І йому, й мені подобаються ті самі люди, ті самі розваги. Він такий милий. Приємно, коли тебе обожнюють. Він і досі закоханий в мене, як у перші дні після весілля. Вважає, що я найкраща в світі жінка. Ви не уявляєте, який він добрий, турботливий. А щедрий був — просто до дурощів, йому, бачте, здавалось, що все для мене не досить добре. Чи ви повірите, за всі ці роки він не сказав мені жодного нечемного чи гострого слова. Так, що й казати, мені поталанило.

Я подумав, чи й справді їй здається, що вона відповіла на моє запитання. Але перевів розмову на інше.

— Розкажіть мені про ваших донечок.

Задзеленчав дзвінок у передпокої.

— Та ось і вони. Самі побачите.

Дівчатка зайшли в супроводі бонни, й мені відрекомендували спочатку старшеньку, Джоун, а тоді Прісциллу. Спершу одна, потім друга простягла мені ручку й зробила чемний кніксен. Джоун мала вісім, Прісцилла — шість рочків. Обидві були росляві, як на свій вік, що й не дивно: Ізабелла сама високого зросту, а Грей, наскільки я пам’ятав, — справжній велетень. Вони були милі, але так, як бувають милі всі діти.