Тендітні на вигляд. Від батька успадкували чорне волосся, а від матері — карі очі. Присутність чужого дядечка не збентежила їх — вони навперебій розповідали матері, що́ робили під час прогулянки в саду, й промовисто позирали на невеличкі тістечка, подані до чаю, до якого ми ще й не доторкнулися. Коли ж їм дозволили взяти по одному, почалися муки вагання, котре вибрати. Кожне їхнє слово, жест, погляд показували, як вони люблять маму, і любо глянути було на цей чарівний родинний гурточок. Коли дівчатка вибрали та з’їли по тістечку, Ізабелла звеліла їм іти до своєї кімнати, і вони послухалися з першого слова. У мене склалося враження, що вона їх виховує в дусі цілковитої покори.

Коли вони вийшли, я сказав Ізабеллі все, що звичайно кажуть матерям про їхніх дітей, і вона вислухала мої компліменти з помітним, хоч і трохи стриманим задоволенням. Я спитав, як Грей почувається в Парижі.

— Та непогано. Дядечко Елліот залишив нам авто, тож він може хоч би й щодня їздити грати в гольф, а ще він записався до клубу мандрівників і там грає в бридж. Звісно, те, що дядечко Елліот запропонував нам допомогу й цю квартиру, — для нас мов божий дар. Греєві нерви вкрай розладналися, він ще й досі мучиться тими жахливими головними болями. Навіть якби й знайшлося для нього якесь місце, він не міг би працювати, і це його, звичайно, пригнічує. Він хоче працювати, відчуває, що працювати необхідно, але він ніде нікому не потрібен і переживає це як приниження. Бачите, він вважає: хто не працює, той не мужчина, а якщо він не здатен працювати, то й жити не варто. Це почуття власної непотрібності просто нестерпне для нього. Він і сюди не хотів їхати — я насилу переконала його, що відпочинок і переміна місця повернуть йому здоров’я. Але я знаю, по-справжньому він заспокоїться аж тоді, коли знову впряжеться в роботу.

— Набідувалися ви, мабуть, за ці два з половиною роки.

— Знаєте, спочатку, коли нас зачепило, я просто не йняла віри. В голові не вкладалося, як це ми можемо розоритись.

Ну, що інші можуть розоритись, я ще розуміла, але щоб ми — ні, це просто неможливо. Мені все здавалось, що в останню мить станеться чудо, й ми будемо врятовані. А коли впав останній удар, мені здалося, що жити далі не варто, що я не вистою, бо ж майбутнє — суцільний морок. Два тижні я була мов громом прибита. Це був такий жах — розлучитися з усім, знати, що ніколи не буде просвітку, що в тебе забрано всі розваги, все любе тобі. Та минулися ті два тижні, і я сказала собі: «А хай йому всячина, не буду більше побиватись». І повірте, більше й не побивалася. І досі ні за чим не жалкую. Пожила собі на втіху, та й досить. Що пройшло, те пройшло.