— Певне, бідність легше терпіти в розкішних покоях у фешенебельному районі, з допомогою вишколеного мажордома й чудової куховарки, та ще й коли ні за що не треба платити, а схудле тіло можна прикрити вбранням від Шанель, чи не так?

— Від Ланвена, — виправила вона, сміючись. — А ви, бачу, не дуже змінилися за десять років. Навряд чи ви, такий затятий цинік, повірите мені, але я прийняла пропозицію дядечка Елліота не так для себе, як заради Грея та дітей. На мої дві тисячі вісімсот ми б чудово прожили в Південній Кароліні — вирощували б рис, жито, кукурудзу, розводили б свиней. Що не кажіть, а я ж народилась і виросла на фермі в Іллінойсі.

— Так би мовити, — посміхнувся я, бо знав, що насправді народилась вона в одній з найдорожчих лікарень Нью-Йорка.

На цьому місці розмова урвалася — прийшов Грей. Я бачив його два чи три рази дванадцять років тому, але пам’ятав весільну фотографію його з Ізабеллою (в гарній рамці вона стояла в Елліота на роялі, так само як і портрети короля Швеції, королеви Іспанії та герцога де Гіза, з їхніми власноручними підписами). Вигляд його мене вразив. Волосся в нього відступило з лоба, на маківці проглядала невеличка лисина, обличчя було червоне, одутле, відвисало друге підборіддя. За роки легкого життя й щедрого пиття він набрав чимало ваги і, коли б не високий зріст, його можна було б назвати опасистим. Але найдужче мене вразив вираз очей. Я добре пам’ятав, як довірливо, щиро й відкрито ці ірландські очі дивилися на світ, коли все життя було попереду, коли воно манило і всміхалось, обіцяючи саме щастя. А тепер в них застигли розгубленість і ляк, і, навіть коли б не знати про його лихо, все одно можна було здогадатись, що якийсь страшний удар зруйнував його віру в себе і в усталений хід подій. У ньому відчувалася якась ніяковість, от ніби він чимось завинив, хоч і ненавмисне, і тепер йому соромно. Видно було, що з нервами в нього негаразд. Зі мною він привітався дуже щиро, навіть начебто зрадів, от ніби зустрівся із давнім другом, але його галасливу сердечність я сприйняв лише як звичну манеру вітатись, яка навряд чи відбивала справжні почуття.

Подали напої, Грей змішав нам коктейлі. В гольф він пограв чудово, був задоволений своїм успіхом. Він почав дуже багатослівно розповідати, які труднощі подолав біля однієї з ямок, а Ізабелла вдавала, ніби зацікавлено його слухає. Я посидів ще кілька хвилин, тоді запросив їх у ресторан і на виставу й пішов.

II

II

Я взяв звичку заходити до Ізабелли три-чотири рази на тиждень, надвечір, виконавши свою денну порцію роботи. В цей час вона бувала сама й не проти побазікати. Люди, з якими її познайомив Елліот, за невеличким винятком, набагато переважали її віком. А що мої знайомі звільнялися від справ аж надвечір, мені приємніше було розмовляти з Ізабеллою, ніж пхатися до клубу й грати в бридж із буркотливими французами, які не дуже раділи вторгненню чужоземця. Вона все так само поводилася зі мною, як із ровесником, це було чарівно, й говорилося нам легко, ми сміялися, жартували, кепкували одне з одного, базікали то про себе, то про спільних знайомців, то про книжки й картини, тож час спливав непомітно й на диво приємно. Одна з вад моєї вдачі та, що я не здатен звикнути до негарної зовнішності; хай мій друг має хоч ангельський характер, а я і через багато літ не змирюся з його поганими зубами чи кривим носом. І навпаки, я ніколи не стомлюся милуватись людською вродою, і після двадцяти років близького знайомства мене так само чарує гарно виліплене чоло чи тонко окреслені вилиці. Отак було в мене і з Ізабеллою: входячи до її вітальні, я щораз заново відчував легкий радісний трепет, коли бачив досконалий овал її обличчя, молочну білизну шкіри й теплий блиск ясно-карих очей.