III

III

У всіх великих містах є замкнуті осередки, що існують, не знаючись між собою, — маленькі світи всередині великого світу, що живуть кожен своїм життям, і члени цих маленьких світів-осередків спілкуються тільки одне з одним, от ніби кожна громада живе на своєму окремому острові, а всі острови розділені несудноплавними протоками. Досвід переконав мене, що в першу чергу це стосується до Парижа. Тут великосвітське товариство рідко приймає в своє середовище сторонніх; політичні діячі обертаються у своєму власному продажному колі; буржуазія, велика й мала, тримається осібно; письменники гуртуються з письменниками (читаючи щоденники Андре Жіда, чудуєшся, як мало мав він близьких людей, непричетних до його фаху), художники водяться лише з художниками, а музиканти — з музикантами. Те саме діється і в Лондоні, але там межі проведено не так чітко і є з десяток домів, де за обіднім столом можна одночасно побачити герцогиню, актрису, художника, члена парламенту, адвоката, кравчиню й письменника.

Обставини мого життя складались так, що в різні роки я бодай на короткий час входив чи не до всіх світів Парижа, навіть (через Елліота) в замкнутий світ бульвару Сен-Жермен; але найлюбіший моєму серцю — любіший, ніж скромний гурток, який горнеться до того, що йменується нині авеню Фош, любіший, ніж космополітична компанія, що вечеряє в Ларю і в кав’ярні «Париж», любіший, ніж галасливі, невимушені веселощі Монмартра, — той квартал, за головну артерію якого править бульвар Монпарнас. Замолоду я прожив рік у крихітній квартирці неподалік від бронзового Бельфортського лева, на шостому поверсі, звідки відкривався широкий вид на цвинтар. Для мене Монпарнас і досі мов огорнутий тим спокоєм провінційного містечка, яким він дихав тоді. Коли я йду вузькою, непоказною вулицею Одеси, у мене й тепер стискається серце від тужливого спогаду про обдертий ресторанчик, де ми колись збирались пообідати — художники, ілюстратори, скульптори і я, єдиний серед них письменник, коли не рахувати Арнольда Беннета, що теж іноді приходив, — а тоді засиджувались допізна, захоплені палкими, завзятими, безглуздими суперечками про живопис та літературу. Мені й досі приємно походжати цим бульваром, дивлячись на молодь, таку ж юну, як і я тоді, й вигадувати про неї різні історії. Часом, коли випадає вільна хвилина, я беру таксі і їду посидіти в старій кав’ярні «Склепіння». Вона вже не те, чим була колись — місцем, де сходилася богема; нині туди стали вчащати дрібні торговці з поблизьких вулиць, приїжджають і туристи з того боку Сени в надії побачити світ, що більше не існує. Звісно, там так само повно студентів, художників і письменників, але нині це переважно чужинці; посидьте між них, і ви почуєте стільки ж російської, іспанської, німецької, англійської, як і французької мови. Але говорять вони, мабуть, десь те саме, що й ми сорок років тому, тільки за тему їм тепер править не Мане, а Пікассо, не Гійом Аполлінер, а Андре Бретон. Серце моє так і поривається до них.