Тижнів через два після приїзду в Париж я одного надвечір’я навідався до «Склепіння» і, оскільки на терасі було надто людно, мусив зайняти столик біля самого краю тротуару. Стояла гарна, тепла година. Листя на платанах тільки-тільки розвивалось, і в повітрі витав суто паризький дух дозвілля і легкої душевної піднесеності. Настрій у мене був умиротворений, але не дрімотний, а скорше радісний. Зненацька якийсь чоловік, що йшов мимо, зупинився біля мене і з усмішкою, що показала дуже білі зуби, мовив: «Привіт!» Я спантеличено глянув на нього. Високий, худорлявий, без капелюха, з розбуялою темно-каштановою чуприною, що просилася до перукаря. Верхню губу й підборіддя ховали густі темні вуса й борода. Чоло й шия засмаглі, аж чорні. Заношена, без краватки, сорочка, коричневий потертий піджак та обшарпані сірі спортивні штани. Якийсь волоцюга — ні, не пам’ятаю, ніколи не бачив. Я вирішив, що то котрийсь із тих нероб, що їх стільки йде на дно в Парижі, й чекав, що ось він почне плести про лихе безталання, аби вициганити кілька франків на обід та ночівлю. Він стояв переді мною, руки в кишенях, поблискуючи білими зубами, з лукавою іскринкою в темних очах.

— Не впізнаєте? — спитав він.

— Вперше в житті вас бачу.

Я ладен був дати йому двадцять франків, але зовсім не збирався допуститись, щоб мене обдурили вигадкою про давнє знайомство.

— Ларрі, — мовив він.

— Боже милий! Сідайте ж! — Він тихо засміявся, ступив уперед і сів на вільний стілець за мій столик. — Щось вип’єте? — Я зробив знак офіціанту. — Як я міг вас упізнати, коли ви так обросли?

Підійшов офіціант, і Ларрі замовив оранжаду. Тільки тепер, вдивившись, я пригадав його незвичайні очі — чорна райдужка зливалася водно із зіницею, від чого його погляд видавався пильним і непроникним.

— І давно ви в Парижі?

— Місяць.

— Надовго?

— Трохи побуду.

Я його отак розпитував, а розумом намагався щось зміркувати. Я помітив, що холоші його штанів вистріпались, піджак протерся на ліктях до дірок. Жебрак, та й годі, скільки таких тиняється по пристанях у портових містах Сходу. В ті дні думки мимоволі все верталися до кризи, і я подумав, чи катастрофа 29-го не лишила його часом без гроша в кишені. Думка ця була не дуже приємна, а що я не люблю ходити манівцями, то й спитав навпростець:

— Вас що, викинуло на мілке?

— Ні, зі мною все гаразд. А з чого ви це взяли?

— З того, що вигляд у вас голодний, а одежа годиться хіба на смітник.

— Та невже? Якось я про це й не думав. Правда, була думка купити собі якусь одежину, та все руки не доходять.

Мені здалося, що він або соромиться, або ж гордість змушує його так говорити, й нічого мені більше вислуховувати ці нісенітниці.