— Не будьте йолопом, Ларрі. Я не мільйонер, але ж і не злидень. Якщо у вас сутужно з грішми, я вам позичу кілька тисяч франків. Я від того не розорюся.

Він засміявся мені в обличчя:

— Красно дякую, звісно, але гроші в мене є. Більше, ніж я здатний витратити.

— Незважаючи на кризу?

— О, це мене не зачепило. Все моє добро було в державних паперах. Може, й вони впали в ціні, я не знаю, не цікавився, але одне мені відомо: дядько Сем чесний стариган, платить по купонах, як і раніше платив. Насправді ці останні роки я витрачався так мало, що там у мене, певно, щось та заощадилось.

— Цього разу ви звідкіля приїхали?

— З Івдії.

— Ах так, я чув, що ви там були. Ізабелла мені казала. Вона, виявляється, знайома з управителем вашого Чикагського банку.

— Ізабелла? А коли ви бачили її востаннє?

— Вчора.

— То вона в Парижі?

— Саме так. Живе в помешканні Елліота Темплтона.

— Це ж чудово! Дуже хочеться її побачити.

Поки ми розмовляли, я уважно стежив за ним, але в очах його прочитав лише такий природний подив і радість, ніяких складніших почуттів.

— Грей теж тут. Ви ж знаєте, що вони побрались?

— Так, мені тоді написав дядечко Боб… доктор Нелсон, мій опікун, але він помер кілька років тому.

Оскільки доктор Нелсон був, певне, єдиною ланкою, що зв’язувала його з Чикаго, я подумав, що він навряд чи знає про подальші події. І розповів йому про народження дочок Ізабелли, про смерть Генрі Метьюріна й місіс Бредлі, про банкрутство Грея і великодушність Елліота.

— А Елліот теж тут?

— Ні.

Це вперше за сорок років Елліот проводив весну не в Парижі. Хоч він і не виглядав на свої сімдесят років, але, як то буває в людей такого віку, інколи почувався стомленим і хворим. Мало-помалу він відмовився від всякої гімнастики, тільки прогулянки робив. Він став потерпати за своє здоров’я, тому двічі на тиждень до нього приходив лікар і впорскував йому навперемін то в одну, то в другу сідницю модні на той час ліки. Попоївши, хай то вдома чи десь, він діставав з кишені малесеньку золоту коробочку, видобував звідти таблетку й ковтав з виглядом зосередженої людини, що виконує релігійний обряд. Лікар порадив йому пройти курс лікування в Монтекатіно, курорті на півночі Італії, а звідти Елліот збирався до Венеції, підшукати купіль, яка б пасувала стилем до його романської церкви. Він з легкою душею відмовився від Парижа, бо світське життя столиці дедалі менше його задовольняло. Старих він не любив і ображався, коли його запрошували на вечори, де сходились тільки люди його віку, а молоді здавалися йому нудними й пустими. Серед його інтересів чи не найбільше місце посідало тепер оздоблення церкви, яку він збудував; тут уже він дав волю своїй невикорінній пристрасті — купувати твори мистецтва, — тішачись думкою, що робить це во славу господню. В Римі він вишукав старовинний вівтар з медово-золотистого каменю, а в Флоренції вже півроку торгувався за триптих сієнської школи, задумавши повісити його над тим вівтарем.