І тоді я згадав, що не додумався спитати Ларрі, де він зупинився. Ізабелла мене за це добряче висварила.

— А хоч би й спитав, — відбивався я, сміючись, — то навряд чи він сказав би мені адресу. Певне, тут втрутилася моя підсвідомість. Ви ж пам’ятаєте, він ніколи не любив розповідати, де живе. Це одна з його химер. Він може в будь-яку хвилину прийти сюди.

— Це на нього дуже схоже, — підтакнув Грей. — І раніше було ніколи не застанеш його там, де сподіваєшся застати. Сьогодні він тут, а завтра хтозна-де. Побачиш його в кімнаті, думаєш, зараз підійду, поздоровкаюсь, аж зирк — а за ним тільки смуга лягла.

— Так-так, він завжди був нестерпний тип, — докинула Ізабелла. — Що ж, доведеться нам чекати, коли-то він зводить заглянути до нас.

Ларрі не з’явився ні того дня, ні наступного, ні ще через день. Ізабелла спересердя звинуватила мене, що я все це вигадав про Ларрі, аби подражнитись. Я виправдовувався, як міг, називав різні можливі причини, чого він їм не показався. Але звучали вони непереконливо. Сам я подумував, може, йому просто перехотілося зустрічатись із Греєм та Ізабеллою, і він подався десь світ за очі з Парижа. Наскільки я тоді розумів, він був не здатен пустити будь-де коріння, ладен кожної хвилини, чи то з примхи, чи з причини, що здавалася йому поважною, рушити в дорогу.

Коли це, нарешті, він прийшов. Саме роздощилося, і Грей не поїхав у Мортфонтен. Ми з Ізабеллою пили чай, Грей сьорбав віскі з мінеральною водою, як раптом мажордом відчинив двері, і в кімнату звільна увійшов Ларрі. Ізабелла, скрикнувши, скочила на ноги, кинулась йому на шию і поцілувала в обидві щоки. Грей, чиє червоне одутле обличчя почервоніло ще дужче, міцно стис йому руку.

— Оце так-так! Радий бачити тебе, Ларрі! — сказав він здавленим від хвилювання голосом.

Ізабелла прикусила губу, і я бачив, вона щосили стримує сльози.

— Вип’ємо, друзяко, — ледве вимовив Грей.

Я був зворушений — як щиро вони зраділи, побачивши блукальця. А він щасливо усміхався. Мабуть, йому приємно було відчути, що він так багато для них значить. Одначе видно було, що він цілком володіє собою. Погляд його впав на чайний посуд на столі.

— Я випив би чашку чаю, — сказав він.

— Та нащо тобі той чай! — вигукнув Грей. — Розіп’ємо пляшку шампанського.

— Мені краще чаю, — всміхнувся Ларрі.

Його холоднокровність, можливо, зумисна, справила належний вплив. Подружжя заспокоїлось, та все ще дивилося на нього залюбленими очима. Я аж ніяк не хочу сказати, що на їхній природний сплеск почуттів він відповів холодно чи зверхньо, — навпаки, він був такий сердечний та чарівний; але в його манері я вловлював щось, що я не міг назвати інакше, як відчуженістю, хоч і дивувався, звідкіля вона.