— Коли ви повдягаєтесь, я прийду і хвилин десять вам почитаю.

В ту мить їй не хотілося відриватись, так вона тішилась товариством Ларрі. Дівчатка підійшли сказати на добраніч батькові. Зворушливо було бачити, якою ніжною любов’ю освітилось червоне обличчя того здорованя, коли він узяв дітей на руки й поцілував їх. Важко було не помітити, що він пишається дочками, обожнює їх, і, коли діти вийшли, він з доброю і тихою усмішкою повернувся до Ларрі:

— Правда, хороші малята?

Ізабелла кинула на нього лагідний погляд.

— Грею дай тільки волю, він зовсім зіпсує дітей. Мене довів би до голодної смерті, тільки б годувати їх ікрою та паштетом із гусячої печінки.

Він усміхнувся їй і сказав:

— Неправда, і ти сама це знаєш. Мені дорога навіть земля, де ступають твої ноги.

В Ізабеллиних очах сяйнула усмішка-відповідь. Так, вона це знала, і це її тішило. Щасливе подружжя.

Вона стала наполягати, щоб ми з Ларрі зосталися в них пообідати. Гадаючи, що їм приємніше буде посидіти втрьох, я почав відмовлятись, але Ізабелла й слухати не хотіла.

— Я скажу Марі, щоб поклала в суп ще морквину, і якраз вийде чотири порції. На друге у нас курча, то ви з Греєм з’їсте по ніжці, а ми з Ларрі — крильця, і ще вона зробить більше пюре, щоб на всіх вистачило.

Грей також упрошував начебто всерйоз, і я дозволив, щоб мене умовили вчинити так, як мені й самому хотілося. Поки ми чекали обіду, Ізабелла докладно розповіла Ларрі те, що я вже сказав йому в кількох словах. Хоч вона й старалась розповісти ту печальну повість якомога веселіше, на обличчя Греєве насунула хмара меланхолії. Ізабелла поспішила підбадьорити його.

— Ну, та це вже все позаду. Хоч ми і впали, але зіп’ялися на ноги, й попереду в нас майбутнє. Тільки-но становище поліпшиться, Грей дістане чудову роботу й наживе мільйони.

Подали коктейлі, й після двох келихів бідолаха збадьорився. Ларрі, хоч і взяв келиха, та ледь пригубив його, і коли Грей, не завваживши цього, запропонував ще по одному, — відмовився. Ми помили руки й сіли обідати. Грей звелів подати шампанського, та коли мажордом почав наливати в келих Ларрі, той заявив, що йому не треба й краплини.

— О, ти хоч трошки повинен випити! — вигукнула Ізабелла. — Це найкраще шампанське, що є в дядечка Елліота, воно тільки для особливо дорогих гостей.

— Сказати правду, мені більше до смаку вода. Коли поживеш так довго на Сході, немає нічого смачнішого за воду, яку можна пити без остраху.

— Але ж це така зустріч!

— Гаразд, я вип’ю один келих.

Обід був чудовий, але Ізабелла, як і я, помітила, що Ларрі дуже мало їсть. Мабуть, вона похопилася, що досі говорила сама, не змовкаючи, а Ларрі лишалося тільки слухати, й тепер почала розпитувати його, як він прожив ті десять років, що вони не бачились. Відповідав він щиро й відверто, одначе так туманно, що насправді сказав нам зовсім небагато.