— Ви йому давали аспірин? — спитав я Ізабеллу.

— Не допомагає. Є в мене один американське рецепт, але й від тих ліків ніякого пуття.

— Не турбуйся, люба, — озвався Грей. — До завтра минеться. — Він спробував усміхнутись. — Даруйте, що я завдаю вам клопоту, — звернувся він до мене. — Ви їдьте всі в Булонь.

— І не подумаю, — заперечила Ізабелла. — Невже ти думаєш, мені буде весело, коли я знатиму, які ти терпиш пекельні муки?

— Бідолашна дівчинка, як вона мене любить, — мовив Грей із заплющеними очима.

Враз обличчя його пересмикнулось. Майже видимий був ріжучий біль, що пронизав йому голову. Тихо прочинилися двері, і ввійшов Ларрі. Ізабелла пояснила йому, в чім річ.

— Ой, як прикро, — сказав він, кинувши на Грея співчутливий погляд. — Невже нічим не можна йому допомогти?

— Нічим, — відповів Грей, все ще не розплющуючи очей. — Єдине, що ви всі можете для мене зробити, це лишити мене самого. Їдьте і розважайтеся на здоров’я.

Я й сам подумав, що то було б єдине розумне рішення, але пристати на таке Ізабеллі не дозволить сумління.

— Можна, я спробую допомогти тобі? — спитав Ларрі.

— Ніхто мені не допоможе, — стомлено відказав Грей. — Цей біль мене вбиває, і часом хочеться, щоб швидше скінчилися мої муки.

— Я трохи не так висловився, коли сказав, що допоможу тобі. Я хотів сказати, що, може, зумію допомогти тобі, щоб ти сам собі зарадив.

Грей поволі розплющив очі й глянув на Ларрі.

— А як ти можеш це зробити?

Ларрі дістав з кишені щось ніби срібну монету і вклав Греєві в руку.

— Міцно затисни оце в кулаці й тримай руку долонею донизу. Не опирайся мені. Не напружуйся, тільки тримай монету в кулаці. Доки я полічу до двадцяти, пальці в тебе розтуляться, і монета випаде.

Грей так і зробив. Ларрі сів за письмовий стіл і почав рахувати. Ми з Ізабеллою тільки стояли та дивились. Один, два, три, чотири… Поки Ларрі рахував до п’ятнадцяти, Греєва рука не ворушилася, а тоді начебто ледь затремтіла, і я не те що побачив, а якимось чином розрізнив, що зціплені пальці розслабляються. Ось великий палець відхилився від кулака. Тепер я виразно бачив, що й інші пальці тремтять. Коли Ларрі дійшов до дев’ятнадцяти, монета випала з Греєвої руки й покотилась мені до ніг. Я підняв її, роздивився. Монета була важка, погнута, і з одного боку був викарбуваний рельєфний портрет молодика, у якому я впізнав Александра Македонського. Грей спантеличено витріщився на свою руку.

— Я не випускав монети, — проказав він. — Вона сама впала.

Він сидів, поклавши правицю на бильце крісла.

— Тобі зручно сидіти? — спитав Ларрі.