VI

VI

Після того ми часто бачили Ларрі. Весь наступний тиждень він приходив щодня й на півгодини усамітнювався з Греєм у бібліотеці. Усміхаючись, пояснював, що хоче умовити Грея позбутися тих убивчих мігреней. Грей пройнявся до нього чисто дитячим довір’ям. Із Греєвих скупих розповідей я зрозумів, що Ларрі ще й хоче поновити його підірвану віру в себе. Днів через десять у Грея знов розболілась голова, а Ларрі мав прийти аж увечері. Мігрень цього разу була не дуже страшна, але Грей встиг настільки повірити в дивовижну могутність Ларрі, що лише повторяв: коли б його знайти, він би за якусь хвилину зняв біль. Ізабелла зателефонувала мені, але я теж не знав, де він мешкає. Коли нарешті Ларрі прийшов і позбавив Грея болю, той попросив його залишити свою адресу, щоб, коли буде треба, негайно його прикликати. Ларрі усміхнувся.

— Подзвони в «Амерікен експрес» і попроси переказати, а я щоранку дзвонитиму їм.

Згодом Ізабелла запитала мене, чому Ларрі приховує свою адресу. Адже він і раніше розводив таку таємничість, а з’ясувалося, що він просто мешкає в третьорядному готелі в Латинському кварталі.

— Не уявляю, — відповів я. — Можу хіба щось припустити, щось вигадати, а насправді нічого такого, може, й нема. Може, якийсь химерний інстинкт спонукає його переносити трохи своєї духовної таємничості й на своє житло.

— Ради бога, це що ще за такі загадки? — вигукнула вона трохи роздратовано.

— А вас не вражало те, що, коли він з нами й начебто тримається так просто, відкрито, по-товариському, то в ньому й тоді відчувається якась відчуженість, ніби він не від дає всього себе, а десь у тайнику душі приховує щось… якесь напруження, чи таємницю, чи мрію, чи знання… не знаю, що саме… і тим віддаляє, відособлює себе від усіх?

— Я знаю Ларрі змалечку, — нетерпляче урвала вона.

— Іноді він нагадує мені великого актора, що чудово грає в поганенькій п’єсі. От як Елеонора Дузе в «Господині заїзду».

Ізабелла на мить замислилась.

— Я, здається, розумію, що, ви маєте на увазі. З ним буває так весело, і він начебто такий самий, як ми, як усі люди, а тоді враз таке відчуття, ніби він вислизнув, наче кільце диму, що його ловиш руками. Але що ж воно таке, що робить його таким химерним, як ви гадаєте?

— Може, щось таке звичайне, що цього й не помічають.

— А саме?

— Ну, доброта, наприклад.

Ізабелла спохмурніла.

— Прошу вас, не кажіть таких речей. Мені від них болить під грудьми.

— А може, в глибині серця?

Ізабелла подивилася на мене довгим поглядом, немов хотіла прочитати мої думки. Тоді взяла зі столика сигарету, закурила й відкинулась у кріслі, задивившись на дим, що кільцями здіймався вгору.