— Думаєте, якщо Грей не красномовець, то й нема в ньому нічого доброго?

— Оце вже неправда, — поспішив я заперечити. — Я думаю, що в ньому якраз є щось дуже зворушливе. Він має чудовий дар любові. Досить побачити його обличчя, коли він дивиться на вас, і розумієш зразу, який вій вам відданий, як глибоко вас любить. І дітей він любить дужче, ніж ви.

— Скажіть іще, що я погана мати.

— Навпаки, як на мене, то ви прекрасна мати. Ви дбаєте, щоб діти були здорові й веселі. Стежите за тим, як вони харчуються, і турбуєтеся, чи не болять в них животики. Ви навчаєте їх, як треба гарно поводитись, читаєте їм уголос і примушуєте молитись на сон грядущий. Коли вони захворіють, ви негайно викликаєте лікаря й виходжуєте їх, недосипаючи ночей. Але ви не любите їх так, як Грей, — всією душею.

— А цього й не треба. Я — людина, і з ними обходжуся по-людському. Якщо мати всю себе віддає дітям, то цим тільки шкодить їм.

— Про мене — ваші слова цілком слушні.

— А діти мене обожнюють.

— Це я помітив. Ви для них — найкрасивіша, найчудовіша і найчарівніша. Але з вами їм не так легко, не так затишно, як із Греєм. Вас вони обожнюють, це правда, а його — люблять.

— Його не можна не любити.

Мені сподобалось, як вона це сказала. Вона ніколи не ображалася за правду, і це була одна з найпривабливіших її рис.

— Після краху Грей просто гинув. Він тижнями працював у конторі до півночі, а я сиділа вдома, щохвилини потерпаючи, коли б він не пустив собі кулю в лоба, так тяжко він переживав ганьбу. Розумієте, вони з батьком так пишалися своєю фірмою, і своєю чесністю, і непохибністю своїх міркувань. Найгірше для нього було не те, що ми самі розорилися, а що розорені люди, котрі йому довірились. Оцього він не міг пережити. Картав себе за те, що десь чогось не передбачив. Я ніяк не могла переконати його, що він не винен.

Ізабелла дістала з сумочки помаду й підвела губи.

— Але я не про це хотіла вам розповісти. Єдине, що в нас лишилося, — це та садиба; я розуміла, що Грея неодмінно треба десь повезти, отож ми підкинули дітей мамі, а самі подалися туди. Він і раніше залюбки туди їздив, але ми ніколи ще не жили там наодинці — возили з собою гурт гостей і розважались, як могли. А тепер Греєві й пополювати не хотілось, хоч він добрий стрілець. Сідав у човен і годинами плавав по болотах, спостерігаючи птахів. Плавав по всіх протоках, де зусебіч очерети, а над головою синіє небо. Там випадають такі дні, коли ті протоки блакитні, мов Середземне море. Повертався він неговіркий, тільки й скаже, що було чудово. Але я розуміла, що він відчував. Я знала, що той простір, і краса, і тиша глибоко його хвилюють. Перед самим заходом сонця там буває така хвилина, коли якесь особливе світло спадає на болота. Тоді він було стояв, мов заворожений, і дивився, дивився. А то верхи заїжджав надовго в ті глухі, таємничі ліси, вони там, як у Метерлінка, — такі сірі, безмовні, аж моторошно стає. А навесні буває коротка пора, якихось два тижні, коли цвіте кизил, і перша брость зеленіє на чагарях, і вся ця свіжа зелень на тлі сірого іспанського моху бринить, мов пісня радості, а земля встелена килимом із величезних білих лілей і диких азалій. І хоч Грей не вмів висловити почуттів, що сповнювали його, та все це означало для нього так багато. Він упивався тією красою. Звісно, я змальовую все це недоладно, але ви не повірите, яке це було зворушливе видовище: стоїть такий великий, високий чоловік, і весь у владі чистого, високого почуття. Якщо є бог на небі, то Грей в такі хвилини бував біля нього близько.