— Якщо взагалі може бути зручно, коли голова розколюється.

— Гаразд, розслабся всім тілом. Заспокойся. Нічого не роби. Не опирайся. Я ще не полічу до двадцяти, як твоя права рука відірветься від бильця крісла й підніметься вище твоєї голови. Один, два, три, чотири…

Він відлічував числа своїм дзвінким, мелодійним голосом, і, коли долічив до дев’яти, Греєва долоня ледь помітно відірвалась від шкіряної поверхні й поволі піднялася десь на дюйм. І так зависла на секунду.

— Десять, одинадцять, дванадцять…

Рука ледь сіпнулась і тепер уже вся, від плеча, повільно попливла вгору. Ізабелла, трохи налякана, вчепилася в мою руку. Це й справді було щось незвичайне. Рука підіймалася зовсім не так, як буває, коли людина робить це свідомо. Я ніколи не бачив, як ходять сновиди, але уявляю собі, що вони рухаються так само дивно, як рухалась Греєва рука. Воля була тут ніби зовсім непричетна. Мені подумалось, що свідомим зусиллям і не підняти руки так повільно й рівномірно. Її ніби підіймала якась підсвідома сила, незалежна від розуму. Отак повільно — туди-сюди — ходить поршень у циліндрі.

— П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять…

Слова падали розмірено, мовби крап… крап… крап… — із зіпсованого крана. Рука підіймалась дедалі вище, ось вона вже над Греєвою головою, а ось, на рахунок «двадцять», важко падає назад на бильце.

— Я не підіймав руки, — мовив Грей. — Я нічого не міг вдіяти з нею. Вона сама.

Ларрі ледь помітно усміхнувся.

— Це пусте. Я просто хотів добитися від тебе довіри. Де та грецька монета?

Я подав її.

— Тримай. — Грей взяв монету. Ларрі глянув на свій годинник. — Зараз тринадцять хвилин на дев’яту. Через шістдесят секунд повіки твої так обважніють, що ти склепиш очі й заснеш. Ти поспиш шість хвилин. О восьмій двадцять прокинешся, і болю не буде.

Ми з Ізабеллою мовчали, не зводячи очей з Ларрі. Більше він не сказав нічого. Втопив пильний погляд у Грея, але дивився начеб не на нього, а крізь нього, десь далі. Щось моторошне було в тій мовчанці, що охопила нас; так мовчать квіти в саду, коли сутеніє. Раптом Ізабеллині пальці міцніше впилися мені в руку. Я позирнув на Грея. Очі в нього були заплющені, дихання легке й розмірене: він спав. Ми простояли, Здавалося, цілу вічність. Мені закортіло закурити, але я боявся черкнути сірником. Ларрі сидів закляклий. Очі його дивилися в якусь невідому далечінь. Не були б вони розплющені, можна було б подумати, що він у трансі. Зненацька він весь обм’як, очі знов прибрали свій звичний вираз, і він подивився на годинника. Тієї ж миті Грей розплющив очі.