— Ви збагатилися винятково цікавими відомостями.

— Просто я багато де буваю, придивляюся до всього, прислухаюсь.

— А дозвольте поцікавитися, де ви взяли оцю останню інформацію?

Вона подарувала мені одну з найлукавіших своїх усмішок.

— Від однієї ланки, з якою заприязнилася на виставці мод. Продавщиця сказала мені, що це найшикарніша кокотка в Парижі, і я вирішила познайомитися з нею. Адрієнна де Труай. Чули про таку?

— Ніколи.

— Яка прогалина у вашій освіті! Їй сорок п’ять років, вона навіть не вродлива, але постава благородніша, ніж у всіх герцогинь дядечка Елліота. Я підсіла до неї і прикинулась таким собі наївним американським дівчатком. Сказала, що конче мушу порозмовляти з нею, бо зроду не бачила чарівнішої жінки, що вона довершена, мов грецька камея.

— Ну й зухвальство!

— Спершу вона трималася холодно, не підпускала близько, але свята простота, тобто я, щебетала без упину, й вона відтанула. І ми так мило побазікали. Коли показ кінчився, я запросила її поснідати якось у «Ріці». Сказала, що завжди захоплювалась її незрівнянним шиком.

— Хіба ви її і раніше бачили?

— Ніколи. Від мого запрошення вона відмовилась, — не хоче, мовляв, мене компрометувати, наражати на лихі паризькі язики. Але їй приємно було, що я її запросила, а ще коли побачила, як у мене з досади тремтять губи, сама запросила мене поснідати у неї вдома. Від її люб’язності я аж розцвіла, то вона ще й поплескала мене по руці.

— І ви пішли до неї?

— Аякже. У неї гарненький будиночок неподалік від авеню Фош, а мажордом нас обслуговував — викапаний Джордж Вашингтон. Я просиділа в неї до четвертої години. Ми, так би мовити, розпустили коси, поскидали корсети й донесхочу набалакалися про усілякі жіночі справи. Того дня я довідалася стільки нового, що хоч книжку пиши.

— А чом би й ні? Матеріал саме для дамського журналу «Жінка вдома».

— Ви просто неможливий, — засміялась вона.

Хвилину я помовчав) додумуючи свою думку.

— Цікаво, чи любив вас Ларрі по-справжньому? — сказав я вголос.

Ізабелла випросталась у кріслі. Де й подалася світська люб’язність. Очі її блиснули гнівом.

— І що це ви говорите? Авжеж, любив. Невже ви думаєте, що дівчина не знає, коли чоловік закоханий в неї?

— Ну, звісно, в якомусь розумінні та був закоханий. Так близько, як із вами, він не знався з жодною дівчиною. Ви змалечку росли, розважалися разом. Він думав, що так і має бути, що він любить вас. Він був нормальний хлопець, і йому здавалося таким природним одружитися з вами. Нічого особливо нового це не внесло б у ваші стосунки, хіба що ви б жили під одним дахом і спали разом.