Я ще не договорив цієї тиради, як помітив, що Ізабелла мене не слухає, бо поринула в якісь свої думки. Але її наступне запитання мене здивувало.

— Як ви гадаєте, Ларрі ще дівич?

— Дорогенька моя, йому ж тридцять два роки.

— А я цього певна.

— Звідки така певність?

— Такі речі жінка відчуває інтуїтивно.

— Я знав одного молодика, що кілька років мав винятковий успіх у жінок, бо запевняв одну красуню за одною, що досі не знав жінки. Він казав, що це справляло магічну дію.

— Кажіть, що хочете, а я вірю в свою інтуїцію;

Вечоріло. Ізабелла й Грей були запрошені десь до друзів у гості, і їй треба було вдягатися. А в мене вечір був вільний, і я залюбки прогулявся по весняному бульвару Распай. У жіночу інтуїцію я ніколи дуже не вірив — надто часто вона підказує те, в що їм хочеться вірити, — і тепер, згадавши кінець нашої довгої розмови з Ізабеллою, я мимоволі засміявся. А ще згадалася мені Сюзанна Рув’є, і я подумав, що вже кілька днів її не бачив. Якщо вона нічим не зайнята, то чого б їй не пообідати зі мною та не піти в кіно. Я зупинив таксі, що повзло мимо, пантруючи пасажирів, і назвав шоферові її адресу.

VII

VII

Сюзанну Рув’є я вже згадував на початку цієї книжки. Я знав її років десять-дванадцять, і під ту пору, про яку нині йде мова, їй було, мабуть, років сорок. Гарною її аж ніяк не можна було назвати, скорше навпаки. Зависокого, як для французки, зросту, з коротким тулубом, але довгонога й довгорука, вона трималася незграбно, ніби не знала, де подіти свої довгі руки-ноги. Колір волосся вона міняла, як хотіла, проте найчастіше воно було каштанове з рудуватим відтінком. Вона мала дрібненьке квадратне обличчя з різко випнутими нарум’яненими вилицями й великий рот із густо нафарбованими губами. Здавалося б, що́ тут привабливого, але вся вона приваблювала, бо ще мала гарну шкіру, міцні білі зуби й великі голубі-голубі очі. Вони були її найкращою привабою, Сюзанна це знала й використовувала, відтіняючи їх, підмальовуючи брови та вії. Очі її дивилися проникливо, тверезо й приязно, а велика добродушність поєднувалася в ній з належною чіпкістю, якої вимагало життя, що вона вела. Її мати, вдова дрібного урядовця, після чоловікової смерті повернулася до рідного села в Анжу і жила там на пенсію. Сюзанну, коли тій виповнилося п’ятнадцять років, вона віддала в науку до кравчині в близькому містечку, звідки можна було приїжджати додому на неділю. І тут, під час двотижневої відпустки, коли вона вже мала сімнадцять років, її спокусив один художник, що літував на селі, малюючи пейзажі. На той час вона знала, що без грошей навряд чи вийде заміж, і, коли наприкінці літа художник запропонував їй їхати з ним до Парижа, охоче погодилась. Він поселив її у своїй малесенькій студії на Монмартрі, й там вона прожила з ним вельми приємний рік.