І Сюзанна надумала народити від нього дитину. Він був проти, але вона заявила, що всю відповідальність бере на себе.

— А коли народилася дитинка, ще й як любив її. Воно було таке миле — рожевеньке, волоссячко біляве, очі голубі, геть як у тата.

Сюзанна прожила з ним три роки.

— Був він трохи тупуватий, часом наганяв нудьгу, але дуже вже милий і такий гарний — за це що завгодно можна пробачити.

А потім він одержав телеграму із Швеції — батько при смерті, виїжджай негайно. Він обіцяв повернутись, та вона серцем чула: ні, не повернеться. Він залишив їй усі гроші, які мав при собі. Місяць від нього не було звістки, а тоді надійшов лист — він писав, що батько помер, залишивши справи в безладді, й що він вважає своїм обов’язком зостатися з матір’ю і продовжувати батькове діло — торгувати лісом. У листі був також чек на десять тисяч франків. Але Сюзанна була не з тих, що легко впадають у розпач. Вирішивши, що дитина зав’яже їй світ, вона незагайно відвезла дочку й десять тисяч франків до матері і доручила те й те її турботам.

— У мене серце краялося за донечкою. Я так її любила, та що вдієш, доводиться бути практичною.

— І що ж було далі? — спитав я.

— Та все налагодилось. Я знайшла собі друга.

Але потім вона захворіла черевним тифом. Вона завжди говорила про нього «мій тиф», от мов мільйонер каже «мій будинок на Палм-Біч» або «мої мисливські угіддя». Вона замалим не віддала богу душу, три місяці пролежала в лікарні. Виписалась — сама шкіра та кості, сили як у миші, а що вже нерви — тільки й плакала б цілими днями. Нікому не потрібна, позувати — немає снаги, грошей катма.

— О-ля-ля, — зітхала вона, — тяжкі то були часи. Коли б не друзі… Та ви знаєте, що таке художники, вони й самі ледве зводять кінці з кінцями. Вродливицею я ніколи не була, щось таке, звісно, я в собі мала, але ж мені вже було не двадцять. А тоді цілком несподівано я знову здибала свого кубіста. Ми з ним стільки літ не бачились, він за цей час устиг одружитись і розлучитись, покінчив з кубізмом і перекинувся до сюрреалізму. Він вирішив, що я йому ще придамся, і сказав, що самому йому кепсько, що дасть мені харч і притулок, і я, будьте певні, погодилась залюбки.

Сюзанна жила з ним, аж поки зустріла свого фабриканта. Фабриканта привів до студії один їхній приятель — може, той купить яку картину в колишнього кубіста, і Сюзанна, загорівшись комерційним запалом, постаралася прийняти його так люб’язно, як тільки вміла. Купити щось отак зразу він не зважився, але попросив дозволу ще раз прийти подивитися картини. Через два тижні він знов завітав до майстерні, й цього разу в Сюзанни склалося враження, що він прийшов подивитися не так на картини, як на неї. А коли прощався, так нічого й не купивши, то аж надто тепло тис їй руку. Наступного дня той приятель, що приводив його, підстеріг Сюзанну, коли вона прямувала на ринок по харчі, й переказав їй, що фабрикант її вподобав і просив довідатись, чи не пообідає вона з ним наступного разу, коли він буде в Парижі, — він, мовляв, хоче їй щось запропонувати.