Вона написала йому свою адресу на клаптику паперу і взяла з нього обіцянку прийти. Весела, схвильована, вона базікала без угаву. І тоді Ларрі попросив рахунок.

— Ти що, йдеш? — закричала вона.

— Йду, — усміхнувся він.

Розплатився, помахав нам рукою і пішов. Я мимоволі засміявся. Мене завжди звеселяла ця його манера — ось він тут, із тобою, а за хвилину, без будь-яких пояснень, уже й щез, немовби розчинився в повітрі.

— І чого йому треба було так швидко піти? — ображено спитала Сюзанна.

— Може, на нього дівчина чекає, — подражнив я її.

— Може, так, а може, й ні. — Вона відкрила сумочку й попудрила обличчя. — О-ля-ля, бідна та жінка, що закохається в нього.

— Чому ви так кажете?

Вона подивилась на мене з таким серйозним виразом, який я рідко бачив у неї.

— Колись я сама ледь не закохалася в нього. Це все одно, що закохатися в відбиток у воді, чи в сонячний промінь, чи в хмару на небі. Ще б остілечки… Досі як згадаю, то тремчу, отака мені загрожувала небезпека.

К дідьку делікатність. Не поцікавитися, в чім тут річ, це було б понад людські сили. На щастя для мене, Сюзанна не уявляла, як це змовчати чи критися з чимось.

— І як же ви взагалі з ним познайомилися? — спитав я.

— О, це було давно. Шість чи сім років тому, вже й не пам’ятаю добре. Одетті було років п’ять. Він знав Марселя, що з ним я тоді жила, приходив було в студію і сидів, поки я позувала. Часом запрошував нас пообідати. Було ніяк не вгадаєш, коли він з’явиться. То щезне десь на місяць, а то приходить три дні поспіль. Марсель кликав його, щоб частіше заходив, — мовляв, при ньому в нього краще йде робота. А потім мене звалив мій черевний тиф. Після лікарні я скуштувала лиха. — Сюзанна здвигнула плечима. — Але це я вже вам розказувала. Так-от, якось, коли я обійшла кілька студій, шукаючи роботи, й ніхто не взяв мене, і зранку нічого не їла, тільки випила склянку молока з рогаликом, і за кімнату нічим заплатити, — випадково стрічаю його на бульварі Кліші. Він зупинився, спитав, як справи, і я розказала йому про свій тиф, а він тоді й каже: «В тебе такий вигляд, наче ти три дні не їла». І було щось таке в голосі його, в очах, що я не витримала й заплакала.

А здибались ми біля «Ля мер Марієтт», і він узяв мене за руку, провів до столика й посадив. Я була така голодна, що ладна була з’їсти й старого чобота; а коли принесли омлет, не могла й шматочка проковтнути. Він змусив мене з’їсти трохи й дав мені склянку бургундського. Мені стало краще, потім я і спаржі попоїла. Розказала йому про своє лихо. Позувати нема сил, вигляд страховинний, шкіра та кості, жоден чоловік не поласиться на мене. Я спитала його, чи не позичить він мені грошей, поїхати в село до матері. Там я хоч буду з дочкою. А він спитав, чи хочеться мені туди їхати, я кажу, що, звісно, ні. Мамі я не потрібна, вона сама ледве животіє на свою пенсію, при такій дорожнечі, а ті гроші, що я посилала для Одетти, давно витрачені. Та вже коли б я прийшла до її дверей, то вона б мене не прогнала, побачила б, яка я хвора. Він довго дивився на мене, я вже думала — скаже зараз, що не може мені позичити нічого, а він сказав: