Я засміявся.

— Це вже ви обійшлися без натяків.

— Я ж не могла покликати його до себе, там спала Одетта, — відповіла вона простодушно. — Він подивився на мене тими добрими очима, а тоді всміхнувся і каже: «А ти сама хочеш прийти?»

«А чом би й ні? В тебе таке гарне тіло».

«Ну то приходь».

Я зайшла до себе, роздяглась і шусть коридором до його кімнати. Він лежав у постелі, читав і курив. Коли я увійшла, відклав набік люльку й книжку і посунувся, щоб дати мені місце.

Тут Сюзанна замовкла, а я не хотів підганяти її запитаннями. Але за хвилину вона заговорила знов.

— Дивний з нього коханець. Був він дуже ласкавий, навіть ніжний, сильний по-чоловічому, але не жагучий, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, — й такий-то геть непорочний. Мов школяр. Це було трішки кумедно й трішки зворушливо. Я йшла від нього з таким почуттям, ніби не він мав бути мені вдячним, а я йому. Зачиняючи двері, я побачила, що він уже взяв свою книжку й знов читає.

Я засміявся.

— Дуже рада, що розвеселила вас, — сказала Сюзанна трохи похмуро. Проте й сама вона не була позбавлена почуття гумору — теж захихотіла. — Я дуже скоро переконалась, що коли чекатиму запрошень, то прочекаю довіку, й тоді вже, як захочу, то просто йду до нього й лягаю в ліжко. Він завжди був зі мною дуже милий. Загалом у нього нормальні людські інстинкти, але він скидався на людину, настільки заглиблену в свої справи, що й попоїсти забуває, а як поставити перед нею смачну страву, то де й візьметься апетит. Я завжди знаю, коли чоловік закоханий в мене, тож, бувши недурною, і не брала собі в голову, буцім Ларрі мене любить, але я сподівалася, що він до мене звикне. В житті доводиться бути практичною, і я собі подумувала, як було б добре, коли б у Парижі він узяв мене до себе жити. І дитину він дозволив би взяти з собою, а мені цього так хотілось. Та щось підказувало мені: закохуватися в нього — нерозумно, ви ж знаєте, які ми, жінки, нещасні; буває, полюбиш — і тебе Перестають любити. Отож я надумала, що буду насторожі.

Сюзанна затяглася сигаретою і випустила дим носом. Було вже пізно, багато столиків спустіло, хоча біля прилавка ще штовхалися люди.

— Одного ранку, поснідавши, я сиділа на березі річки з якимось шитвом, а Одетта бавилася кубиками, які він їй купив. Коли це й він підходить.

«Хочу з тобою попрощатися», — каже.

«Ти кудись їдеш?» — здивувалась я.

«Так».

«Назавжди?»

«Ти вже зовсім видужала. Ось тобі гроші — дожити літо й на перший час, коли повернешся до Парижа».

Я була така пригнічена, — не знала, що й сказати. А він стояв переді мною і всміхався тією своєю невинною усмішкою.