«Я чимось не догодила тобі?»

«Що ти! Викинь цю думку з голови. Просто мені пора до роботи. Ми з тобою чудово провели тут час. Одетто, ходи сюди, скажи дядечкові до побачення».

Вона була ще маленька, нічого не тямила. Він підхопив дитину на руки й поцілував, потім і мене поцілував і пішов назад до готелю. А за хвилину чую — машина від’їхала. Подивилась я на ті гроші, що досі тримала в руці, — дванадцять тисяч франків. Усе сталося так швидко, що я нічого не встигла йому сказати. «Zut alors[60], — кинула я подумки. — Добре, хоч не дозволила собі закохатися в нього». Але я так нічого й не зрозуміла.

Я знов засміявся.

— Знаєте, — сказав я, — у свій час мене мали за непоганого гумориста, і все тому, що я казав людям правду. Більшість так дивувалася правді, що думала — я жартую.

— Не розумію, до чого тут це.

— А до того, що Ларрі, на мою думку, єдина анітрохи не корислива людина, яку я знаю. Тому його вчинки здаються дивними. Ми не звикли до людей, котрі роблять щось просто з любові до бога, в якого не вірять.

Сюзанна вражено витріщилася не мене.

— Бідолашний мій друже, ви чи не забагато випили?

Розділ п’ятий 

Розділ п’ятий 

І

І

Я не поспішав закінчувати роботу й розлучатися з Парижем. Надто вже милий він навесні, коли на Єлисейських полях цвітуть каштани й вулиці залиті таким веселим світлом. Повітря було напоєне радістю, легкою, скороминущою, від якої стає пружніша хода і жвавіший розум. Я почувався щасливим у товаристві моїх розмаїтих друзів і, віддаючись любим спогадам про минуле, хоч подумки оживляв у собі молодечий запал. Я не міг дозволити собі такої непрощенної дурості — щоб робота забрала в мене цю насолоду хвилиною, цю повноту радості, якої, можливо, більш не зазнаю ніколи.

З Греєм, Ізабеллою та Ларрі ми їздили на екскурсії в різні цікаві місця, розташовані неподалік. Побували в Шантільї і Версалі, в Сен-Жермені й Фонтенбло. І куди б не їздили, всюди ми всмак і сито снідали. Грей їв як не в себе, щоб наситити своє велике тіло, й часом випивав зайву чарчину. Чи то йому допомогло лікування Ларрі, чи просто час брав своє, але він безперечно видужував. Страшні головні болі припинилися, в очах уже не було тієї сумної розгубленості, що так гнітюче вразила мене, коли я вперше побачив його в Парижі. Розмовляв він мало, хіба що вряди-годи брався розказувати яку-небудь довгу й нудну історію, зате охоче й гучно реготав із тих нісенітниць, що їх плели ми з Ізабеллою. Він розважався, як міг. Дарма що сам собою нецікавий, він був такий добродушний і невимогливий, що його не можна було не любити. З такою людиною навряд чи кому заманеться перебути вечір наодинці, але перспектива прожити поруч нього півроку зовсім не страшна.