«Хочеш, я повезу тебе в одну місцину на селі, і тебе, й маленьку? Бо й мені треба трохи перепочити».

Я вухам своїм не повірила. Скільки знала його, ніколи не підсипався До мене.

«Ти береш мене отаку, яка я є? — перепитала я і навіть засміялась. — Бідолашний мій друже, чоловікам нині користі з мене — ні на макове зерня».

А він тільки усміхнувся. Ви завважили, яка в нього чудова усмішка? Як мед, солодка.

«Не кажи дурниць, — відповів. — Я про це й гадки не мав».

Я так плакала, що й слова сказати не могла. Він дав мені грошей — поїхати по дочку, а тоді ми втрьох виїхали на село. І в яке ж чарівне місце він нас завіз!

Сюзанна описала мені ту місцину. За три милі від містечка, забув якого; вони машиною приїхали просто до готелю. То була ветха будівля, стояла біля річки, й від неї аж до берега збігав моріжок. На моріжку росли платани, й під ними в холодку вони і снідали, й обідали. Влітку туди наїжджали художники малювати етюди, але це згодом, а тоді вони були єдиними пожильцями. Тамтешня кухня славилась, і по неділях туди з’їжджалися люди з різних місць поснідати на вільному повітрі, але в будні рідко хто порушував їхній спокій. Відпочинок, добра їжа й вино помалу повернули сили Сюзанні, і вона раділа, що й дитина коло неї.

— А що вже добрий був до Одетти — вона просто обожнювала його. Я мусила стримувати її, щоб не набридала йому весь час, а йому наче й байдуже, наче вона й не заважає. Дивлюся на них і сміюсь — ну геть мов діти обоє.

— Чим же ви там займалися? — спитав я.

— О, завжди знаходилося що робити. Брали човна й рибалили; інколи позичали в господаря його «сітроєн» і їздили до містечка. Воно подобалось Ларрі. Старі будинки, площа. І тихо-тихо, тільки й чуєш свою ходу по бруківці. Там була ратуша часів Людовіка Чотирнадцятого і старовинна церква, а на краю міста — замок із парком Ленотра. Сидиш у кав’ярні на площі, й здається, ніби перенеслася на триста років назад, а «сітроєн» на узбіччі — неначе гість з іншого світу.

Після однієї з таких поїздок Ларрі й розповів їй ту історію про молодого авіатора, яку я вмістив на початку цієї книжки.

— Цікаво знати, чому він розповів: це саме вам, — зауважив я.

— Не уявляю. У них там під час війни був госпіталь, а на цвинтарі — ряди за рядами маленьких хрестів. Ми побували там. Недовго побули — мені моторошно стало, скільки їх там лежить, бідолашних хлопців. На зворотному шляху Ларрі майже весь час мовчав. Він і так завжди їв мало, а це за обідом майже ні до чого не торкнувся. Я так добре все пам’ятаю — чудовий вечір, на небі зорі, ми сиділи на березі, й тополі чорніли на тлі темного неба, а він курив свою люльку. І раптом ні сіло ні впало розказав мені про свого друга, як той загинув, а його врятував. — Сюзанна сьорбнула пива. — Дивний він чоловік. Я його ніколи не збагну. А то взяв звичку читати мені вголос. Чи вдень коли я шила що-небудь для доньки, чи вечорами, коли я вкладу її спати.